Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
— Господи, — з порога закричала мокра до ниточки Марта, — щО ти тільки робиш зі мною, за віщо мені така кара?! Повсюди стріляють, повсюди вибухи, може, почалося повстання, або вони увірвалися до міста, я ж думала, що вже не побачу тебе на живо, От….от!
Марта заревла.
— Мартонько, заспокійся, — сказала Оттла, — які вибухи, які постріли, це ж просто святковий салют, тобто, не святковий, а траурний, ну, невже ти не розумієш, дурненька?
Оттла прислухалася — десь далеко вили сирени санітарних машин.
— Добрий мені салют, — хлипала Марта, — половина штабу заледве втікли звідтам, а ти кажеш «салют», салют, аякже; то твої прокляті повстанці тої кари наробили. І чому ти не відчинила мені, чому? Ти хотіла щось зробити з собою?
— Бог з тобою, Марто, невже ти гадаєш, що я аж така ідіотка? Я трохи поспала, а потім слухала музику, я на всю котушку слухала музику і ніц не чула… Та ж була гроза, і під ногами двигтіло, і я не могла подумати навіть…
— Ти слухала музику? — вжахнулася Марта, долонею витираючи сльози. — Ти слухала музику в той самий час, коли ховали твого бідного папу, — та ще й на всю котушку? Оттло, ти звар'ювала; ти звар'ювала, Оттло, бігме, що ти собі дозволяєш, — перше не пішла до цвинтаря, не вийшла навіть попрощатися з тілом, і в той час, коли трумну до ями пускали, ти музику слухала? ……………………………………………………………………………………………………………………………
……………………………………………………………………………………………… Може, ти знала, що повстанці обстріляють похорон? ………………………………………………………………………………………………………
…………… Може, то ти їх попередила? — Заткнися, дурепо, — заволала Оттла, — стули писок, бо я тобі не знаю, що зроблю! Вони там теж музику слухали! Яке ти маєш право мені вичитувати, хамко!?! То ти вважаєш, що я спеціально врятувала свою шкуру, а тих нещасних підставила під ракети?
Оттла підскочила до Марти і блискавично надавала їй ляпасів, упала на канапу і заридала. Марта заридала теж. Хвилин п'ять або шість це був суцільний рид і дурдом. Потім Марта закричала:
— Я зовсім не те хтіла повісти, у мене просто так получилося, бо я дуже нервова, ти знаєш, бо я думала, що тебе вже на тім світі нема, а ти є, і я зраділа, а ти мене переш по морді, наче якого-небудь холєрного лейтенанта, а я тобі не лейтенант X., я не лейтенант X., я не лейтенант…
— Припини істерику, — в свою чергу закричала Оттла, — знаю я, що ти не лейтенант X., дякувати Богу, я ще не цілком здуріла, хоча треба було б здуріти, бо як інакше все витримати, коли ти — ти! — кажеш, що я — я! — послала цих нещасних лохів під снаряди, хоч їх давно вже треба винищити всіх до ноги, але я їх не посилала туди, я слухала музику, а ти кажеш, що я слухала музику, в той час, коли, а звідки я знала, ну, повідж мені, повідж, повідж, як ти така мудра! Подумаєш, — ударила її там якийсь раз, може, незумисне, — і вже на, маєш трагедію; а ти пригадай собі, як ти мене скарифікувала, коли я призналася, що пробувала ті пігулки, а я ж сама тобі призналася, а ти била мене, і синці потім тиждень не сходили, а вони всі жеруть ті пігулки, і колються, і ширяються, а ти ж їх не ходиш бити, ну, пробач мені, пробач, Мартусю!
Марта підбігла до канапи і міцно обняла Оттлу, і вони знову залилися слізьми, але це були вже останні сльози, гроза відходила за місто, ледь чутно торохкали останні громи, пахло матіолами і акацією, свіжим і чистим післядощовим вечором, і догорала свічка, і корчилися в передсмертних муках поранені діти, і раптом стихло все, тиша прийшла і стала над усіма ними, і поміж них стала тиша, і це було влітку ………………
………………………………………………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………
………………………………………………………………
………………………………………………
………………………………
………………
— Сержант Марта, на вихід! — заголосив унизу черговий по штабу.
— Йди, — сказала Оттла і поцілувала Марту в щоку, — йди і взнай усе до ладу, а потім розкажеш мені, я чекатиму. Ключ від його кімнати в тебе? Давай сюди. Давай, давай, я тобі поверну. Мені треба подивитися, може, там щось про маму…
Марта мовчки відстібнула ключ від генералового кабінету з загальної в'язки і простягла Оттлі. Це був злочин. Але сьогодні все було таким. І, зрештою, було плювати.