Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
— Я виконував наказ пана генерала Д., пане полковнику.
Полковник Р. запукав до Оттли. Виглянула заплакана Марта, яка щойно закінчила прибирання.
— А, то ви пукаєте, — сказала Марта, — зачекайте-но хвильку, — і зникла за дверима, а потім, виходячи вже з відром, кивнула головою, зверху вниз, на знак згоди, на знак дозволу увійти, на знак.
Коли полковник щез у кімнаті, лейтенант знову подзвонив генералові Д.
— Прибув об'єкт номер два, № 2, № 2, № 2, — тихо сказав лейтенант X.
— Хріново, — негайно зорієнтувався генерал Д. і перехилив сімнадцяту чарку горілки. — Злий?
— Як пес.
— Ну-ну! Ну! Ну-ну-ну! — загорлав у срурку генерал і стьобнув вісімнадцяту счарку сгорілки. — Сдобирай сслова! Сфільтруй сбазар! Сщо сце сза спорівняння? Свін сусе-стаки сполковник, схоч і соб'єкт сномер сдва, са сусе ж стаки сполковник, — сгенерал СД. снахитнув сдев'ятнадцяту счарку сгорілки, — сне більшес, ас й нес меншес, не с'якийсь тамс засранийс лейтенантс. Спорівняння! Може, ти віршами будеш доповідати незабаром? Стережи їх, і в разі чОго-тогО… я зараз буду там, твою і їхню м-м-м-мать!!!
Генерал Д. смиконув двадцяту чарку горілки і вилетів з кабінету.
Цієї ж миті двері з Оттлиної кімнати відчинилися навстіж і звідти вилетів полковник Р. Він розмахнувся і зо всієї сили затопив лейтенантові X. в морду. Окуляри брязнули об стіну й розбилися. З писка, з розбитої губи зацебеніла кров. Оттла стояла вже на сходах, з ненавистю дивлячись, на короткозорого лейтенанта, який однією рукою, тримав, хусточку, притуляючи, її, до, носа, а, другою, машинально, шукав, окуляри, — перше, на, столі, потім, почав, нишпорити, по, підлозі.
— Ходімо, люба, — мовив полковник Р.
Оттла подивилася йому в очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно до нього притулилася.
Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила просто в широкий лоб генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого не зрозумів.
Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, коли винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто не міг собі уявити; частина громадян схилялася до думки, що це справа повстанських рук; дехто глухо говорив про змову серед чинів, — «ось побачите, полковник Р., і тільки він займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, до якої належав і лейтенант X., мляво розпускали чутки про всесильну руку Ватикану, — очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію не назовеш. Всі якось одразу забули про те, що мама Оттли була чужинкою, — саме цього не могли подарувати генералові, навіть тоді, коли вона померла; «це йому кара за те, що не хотів узяти нашу»; «якби не чужинці, повстанці ніколи б не захопили перевалу, — чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію за океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот», — генералові Д. було глибоко плювати на всі ці балачки за життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, в новому генеральському мундирі, на атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди — тридцять п'ять орденів і сто сорок вісім медалей; незважаючи на зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, — майже все місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями провести в останню путь… У зв'язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи до грудей вінки з траурними стрічками, на яких виднілися такі от собі написи: «Доблесному — від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, — ідіотська трагічна смерть зробила переворот у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцОю); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб'ящими гражданами, — їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, — як символ сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать», — як любовно називали її в народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а не ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?