Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
— Замкнися, — сказала Марта і подріботіла сходами до низу.
Оттла прислухалася. Все ще та сама тиша. Треба йти, доки є нагода, треба йти, хоч від страху клацають зуби і тремтять руки, і дрібно колотяться піджилки на ногах; треба йти, хоч від страху стискається серце і фіолетовими стають губи…
Оттла вискочила в коридор і ще раз прислухалася, а потім побігла до своєї колишньої кімнати, встромила ключ у дірку, повернула, — все це навпомацки, — клацнула вимикачем — світла не було. Оттла чортихнулася і побігла назад до своєї кімнати, схопила нову свічку, припалила її від попередньої, що ось-ось мала погаснути, і прикриваючи вогник долонею, швидко пішла до кабінету генерала Д.
Дякувати Богу, вікно було затулене портьєрами. Оттла посіпала шухлядки в генераловому столі — зачинені всі, крім однієї нижньої; там лежав пістолет і три обойми до нього. Оттла кинула пістолет з обоймами до глибокої кишені халата, засунула шухляду, відчинила дверцята шафи з генераловими мундирами; там висіло ще й два цивільних костюми. Оттла поставила свічку на стіл і почала нишпорити по всіх кишенях; ага, ось паспорти… один генералів, другий генералів, третій — генералів, чорт би тебе взяв з твоїми паспортами, ого! — громадянин Швейцарії — не зле, папа! — всі, звичайно, з вигаданими прізвищами, а втім, дідько його знає, які в нього справжні, які вигадані, — ось! Оттла знайшла свій паспорт, і ще один, теж свій, про існування якого вона не підозрювала, хоча дуже часто мріяла. Матінко Божа, я теж громадянка Швайцарії?! Якась там «…байн». Чокнутися можна. На мить їй перехопило подих, дивне почуття стиснуло горло, — щось на зразок жалю і вдячності до генерала, — до папи! Але треба було поспішати. Оттла скрипнула зубами і нагнувшись, помацала рукою під шафою, — витягла «дипломат». Цікаво, що в ньому? Ану ж як замкнений? Оттла поклала «дипломат» на стіл, клацнула замками, — відчиняється! Вона зазирнула всередину і мимоволі свиснула, — доляри, сотками, пачками! Навіть кіна не треба, яке там кіно, коли існує такий «дипломат»! І ще якісь папери, мабуть, з військовими таємницями. Оттла кинула свої паспорти в «дипломат», замкнула його і перевела дух.
В принципі, пора було линяти. Але… але… ага, ще канапа. Оттла підбігла до розкладеної канапи, підняла одну її половину і зазирнула всередину. Якісь папки, коробки, футляри, — і раптом кров кинулася їй до голови, — тут лежала пласка мамина валізка, яку вона ціле життя туманно пригадувала і не могла пригадати, і мучилася, переконуючи себе, що то був тільки сон: хвора мама гладить маленьку Оттлу по голові і каже: «Коли ти виростеш, візьми цю валізку і прочитай, не забудь тільки: 0-3563, повтори, ще повтори: 0 — Оттла, три-п'ять-шість-три, дівчинко моя, доцю…»
Оттла взяла металеву валізку і «дипломат», потемки віднесла їх до своєї кімнати, засунула під ліжко, пістолет з обоймами поклала під подушку. Потім повернулася в кабінет, забрала свічку, роззирнулася — все гаразд? Ні, не все, — генералові паспорти залишилися на столі. І тут їй прийшла в голову ідея, — вона запхала паспорти в котрийсь із мундирів, потім відчинила бар, дістала звідти напівпорожній трилітровий слоїк спирту, облила ним мундири, портьєри, якісь папери, розкидані по столу й канапі, — і по черзі підпалила все це, підносячи тендітний вогник свічки. Відтак вийшла в коридор, замкнула двері, зайшла до себе, натягла джинси, светер, кросовки і вийшла чорним ходом до Мартиної кімнати.
— Марто, нá ключ, іди до штабу і крутися там у всіх на очах, я підпалила кабінет, незабаром вони відчують і кинуться гасити, а я тим часом сидітиму в барі, ну, там, де поминки, а потім втечу, назавжди, насправді, алібі, Мартусю, тобі треба шалене алібі, — прошепотіла Оттла на вухо Марті.
Та відсахнулася і з повними жаху очима позадкувала від Оттли.
— Ти поїхала остаточно, — прошепотіла Марта, — нас розстріляють, принаймні мене, це вже точно.
— Так, але це не головне. Що ти гапиш? Мерщій до штабу!
Оттла спустилася до офіцерського бару в підвалі, замовила в Лізи джин з тоніком, потім сіла біля майора Т., і, прийнявши від нього палкі співчуття, попросила розповісти про обстріл похорону.
— Добре, що тебе там не було, дитино, — сказав майор Т., — такої м'ясорубки я не видів навіть… навіть нігдé не видів, а я видів много м'ясорубок. То є наволоч, яка вкрай знахабніла. Християни! Не убий! А там же й діти були. Бігме, якби не полковник 3. на бетеері, якби він гонорово не привіз мене до цього затишного бару гонорово пом'янути твого папу… і добре, що тебе не було там. Ще мені тої гризоти бракувало, але жіноча інтуїція і врода, що не кажи…