Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Повернувшись спиною до будинку, ми стояли, спершись ліктями на бар'єр, і дивились у простір заснулих полів. Нас огортали пахощі скошеної трави, скропленої недавнім дощем, що освіжив літню землю. Гарний червневий день, омитий після пекучої спеки, переливався у вечір, легкий і запашний.
Тут Нікола й признався мені:
— Я чув твою розмову з Годлен на горищі. Я був унизу, в клуні.
Отак і сказав. Просто. Він, мабуть, не любить трагедій, цей Нікола! От тільки дивитися на мене уникав.
Я одразу все згадала. Ага, то ось які то були корови, що теребили сіно, брязкотіли ланцюгами! Я намагалася зібрати докупи уривки тодішньої розмови з Годлен:
«Ян… Головне… Кожен ранок не схожий на попередній… Нікола? Він для мене як Гійом чи дідусь… Я стала б старою… Поїхала б завтра ж, якби він мені написав…»
Ох, Нікола, бути в клуні, коли тобі зверху, з горища, падають у самісіньке серце важкі свинцеві удари!
— Нікола, пробач, пробач!
Я рвучко повернулася і глянула на нього сумним, але сповненим щирого співчуття й приязні поглядом. Звісно, здалеку, в сутінках, цей погляд можна було сприйняти інакше…
Нікола стомлено відповів:
— Мені теж треба попросити пробачення за те, що я підслуховував…
Але я знаю, він не з тих хлопців, котрі розчулюються над власними почуттями. Після моїх слів, почутих з горища, він, мабуть, довго все обмірковував, зважував, вирішував… І справді, він вів далі рівним, цілком буденним голосом:
— Не треба більше думати про мене, Фан. Досить сушити собі голову! Коли ми поверталися з Берка, пригадуєш, я сказав: «Ти страшенно закохана в Яна!» Тепер я можу запевнити тебе: «Він тебе любить!» І якщо ти ще сумнівалася, то тепер можеш повірити мені. Повір мені так, як вірять старшому братові! Як ти повірила б Гійомові…
У моєму серці вихором знялося стільки різних почуттів! Тут і моя дружба до Нікола — дружба майже болісна. І моя любов до Яна, і ця мука від того, що він утік. А тепер ще, коли я глибоко усвідомила, що саме його кохала завжди, цей біль став ще дужчий… Бо ні Ян, ні я не вміли знайти спільної мови! Ми ніколи не зуміємо, так як Гійом і Годлен, ділитися своїми смутками й радощами, своїми душами і всім єством. Невже я остаточно програю? Ах, Гійоме, Годлен, які ж ви щасливі, наречені сонця! А я була і завжди буду тільки дочкою морського туману!..
В цю мить Нікола підняв моє підборіддя і сказав:
— Годі, Фанні, навіщо тепер журитися, коли зрештою все стало ясно. Подивися на зоряне небо. В цю мить Ян, може, теж дивиться на зорі. І тут і там зорі ті самі! Може, ваші погляди з'єднаються там, угорі. Хіба ти не віриш тому, що казав Капітан: «Якщо два кораблі йдуть, орієнтуючись на ту саму зірку, то я знаю, що одного чудового дня вони неодмінно зустрінуться!..»
Я й собі усміхнулася, розчулена тим, як цей здоровило, привчений порпатися в буденщині, важкій, наче скиби землі, ораної його трактором, як він невміло намагався піднести до зірок таку непоправну мрійницю, як я.
І це саме тоді — о Яне, я добре знаю, що ти не міг цього збагнути, а проте це було саме так! — я вчинила так, як учинила б із Гійомом, бо Нікола був усе одно що Гійом. Я звелася навшпиньки, обняла Нікола й поцілувала його в щоку, прошепотівши одне слово: «Дякую!»
Нікола схопив і стиснув мої руки, кілька секунд тримав їх сплетеними на своїй потилиці, потім опустив униз голову різким рухом, в якому крізь смуток пробивався виклик:
— Це було нелегко, Фанні. І ще не пройшло… Але… так краще.
Я скоріше вгадала, ніж розчула ці кілька слів, які він пробурмотів тремтячими губами. Він зняв мої руки з плечей, потім додав, обертаючись:
— Хочеш, ми більше ніколи не говоритимемо про це?..
Я ще довго лишалася на місці. Час від часу до мене долітали уривки дзвінкої пісні, вибухи чийогось сміху. Та мені не хотілося вертатися на танці.
Нараз відлуння кількох нот, зіграних на піаніно, примусило мене здригнутися. Це піано… Я знала тільки одну-єдину людину в світі, здатну грати так, щоб навіть крізь найскаженіший ритм пробивалася непереможна туга. Цю мінорну мелодію, якою Ян часто починав свої імпровізації-марення, я знала напам'ять. Він ніколи не хотів сказати мені про її походження. Усміхаючись кутиками уст, він мовчки продовжував грати…
З неспокійним серцем я підійшла до дому, щоб краще чути. Перша музична фраза якось дивно розтягувалася, і ті варіації, легкі, як наспів іспанської гітари, жалібні, як дитячий плач, набирали в святковій ночі владного значення якогось поклику.