Діти морських туманів

Розділ дванадцятий

ЦЯ НІЧ БУДЕ НАИПРЕКРАСНІШОЮ…

Я знову йду берестовою алеєю Сонячних Дзиґарів, штовхаючи перед собою мопед, і намагаюсь не зчиняти шуму. Біля будинку помічаю Капітана: він схилився над трояндовим кущем із садовими ножицями в руці.

Цього вечора я не маю ні найменшого бажання розмовляти навіть з ним: гіркий і болючий спогад про вчорашнє свято переслідував мене весь день.

Я звертаю вбік, прямую до дверей кухні, та в цю мить дідусь випростується, поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа, і повертає до мене обличчя, продублене й засмагле на всіх вітрах, — благородне й горде обличчя старого морського вовка.

— Ти нагодилася вчасно, Фанні,— каже він. — Ніяк не можу прив'язати цей живець. А втім, що тут дивного: я вже старий, незграбний шкарбан, ледве спроможний пришити відірваного ґудзика чи зв'язати докупи два паростки дерева!

Він кладе садові ножиці, знімає рукавиці, теж продублені й геть потерті від старості, і подає мені щепу…

То була, як кажуть, першокласна робота. Зріз дуже акуратний, тонко зарівнений гострим кінчиком, щоб легше проколоти кору стовбура-матері. Яким же вмілим треба бути, щоб скрученими ревматизмом пальцями отак упоратися з цією тонкою роботою.

Дідусь трошки піднімає складаним ножиком надріз на корі. Я встромляю туди живець і прив'язую його, та думки мої блукають далеко звідси.

— Обережніше, Фанні! — вигукує Капітан. — Починають завжди зверху, ти ж це добре знаєш.

Я заходжуюсь прив'язувати живець знову, і знову не так. Почуваю на собі добрі дідові очі. Дивлячись поверх окулярів, він ніби пестить мене своїм поглядом, зазирає в душу.

— Моя онучка почуває себе сьогодні дуже нещасливою!..

Я проковтнула клубок, що підступив до горла, й промовила тремтливим голосом:

— Я завдаю тобі турбот, правда, дідуню?

— Вже стільки років… — Голос його пролунав стомлено, наче враз постарів. — Уже стільки років у мене немає іншої турботи, крім турботи про ваше щастя, Гійомове і твоє… Щодо Гійома, то, здається, я майже досяг мети. А проте, знаєш, Фанні, я іноді докоряю собі… Можливо, треба було примусити його вчитися далі. Але він хотів, ще бувши зовсім юним, узяти на себе частку відповідальності. І до того ж він кохається в дереві, має такий хист… Зрештою, Гійом ні про що не шкодує. Його талант скоро забезпечить йому майбутнє: у нього буде більше замовлень, ніж він зможе виконати. Твоєму братові доведеться взяти учнів-підмайстрів. А з такою милою коханою дружиною, як Годлен, Гійом напевно буде щасливий усе життя…

Дідусь стягнув мотузок, яким прив'язував щепу, зав'язав подвійним вузлом і відрізав обидва кінчики. Щеплення закінчилося. Живець, прив'язаний до основної гілки, почав живитися її соками, щоб і собі згодом розквітнути трояндою. Чи не так само і пташка росте в материнському гнізді, аж поки, відчувши впевненість у своїх силах, назавжди покидає улюблене дерево.