Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
«Повернувся здалеку, — наче почула я його слова, — поспішав, не встиг навіть переодягнутися! Сімсот тридцять кілометрів на мотоциклі!.. Бо зовсім якось забув…»
Потік танцюючих пар роз'єднав нас, потім він знову зіткнувся зі мною, і я почула:
«Як швидко міняється погода в цій жахливій країні! Сподівався знайти тут густий туман…»
Я відчула, як усе почало обертатися навколо мене: один, два, три Яни, неначе в кривому дзеркалі в кімнаті сміху… Один, два, три Яни викривлялися передо мною. Один, два, три Яни — дедалі туманніші, розпливчастіші…
А потім усе поринуло в темряву…
Отямилася я вже в кріслі. Гійом стояв поряд і сумно дивився на мене. Хтось віддалік плескав у долоні:
— О! Так, так, браво! Ян — фарандолу!..
Потім — голос Яна, якийсь зовсім незвичний, чужий, — Ян тримав у руці келих з шампанським:
— А що як ми піднімемося на горище?
Тіні довкола мене заворушилися. Довга вервечка з рук, ніг, шевелюр, темних чи білявих, гарцюючи, почала видиратися на горище. Ян, ведучи фарандолу, виспівував на все горло.
Поступово голоси замовкли десь під дахом. Згори чути було тільки глухе рівномірне тупотіння…
Гійом подав мені склянку води.
— Випий, ти, мабуть, надто багато вальсувала, моя доросла сестричко, от і запаморочилося в голові.
Він ніколи не називав мене «моя доросла сестричка». А цього вечора я почувала себе такою маленькою і безпорадною. Це було добре: наче батько заговорив зо мною.
— Ти й справді, видно, знесиліла. А що як я одвезу вас до Сонячних Дзиґарів, тебе й діда?
І він подався на розшуки.
А нагорі, очевидно, фарандола чомусь не витанцьовувалась. Окремі групи спускалися вниз по сходах, знову вбігали в зал, на весь голос виспівуючи модні пісеньки й регочучи.
Я не помічала більше Яна. Ну й нехай! Мені хотілося поїхати, не бачачи його. Діда я знайшла в бібліотеці, він сидів там разом з Гійомом. Треба було ще попрощатися з подружжям Фрамекурів, які, здається, ні про що не догадувалися. Дід, мабуть, прощаючись, сказав їм зі своєю звичайною чарівною усмішкою:
«Уже за північ. Моє джерело молодості вичерпалось. Боюся, що я тепер не такий моторний, як був колись…» — або щось у цьому дусі.
Я думала, що це вже кінець. Ще тільки перейти коридор. Поцілувати на прощання Годлен — вона, певно, там. А потім — нічна тиша, самотність Сонячних Дзиґарів. Вільна! Тепер нарешті зможу віддатися своєму горю…
Та ні, я мала б остерігатися: певно ж, Ян кудись зник неспроста! Ці кілька хвилин перепочинку… Мабуть, він обдумує свою останню витівку.
Зненацька зал вибухнув голосним реготом. До мене долинув жалібно писклявий, тремтячий, кумедно змінений, але такий знайомий голос:
— Подайте хоч су, мосьє-мадам, пожалійте бідного сироту… Прислухайтесь до вашого доброго серця, бо моє таке розтерзане і хворе, мосьє-мадам… Від любовних страждань, кажете ви? А чом би й ні? Знаю, добре знаю, що я бридкий, але ж кохання оселяється де тільки може, воно не минав навіть жебраків у лахмітті…
Я зазирнула до вітальні. Просто не могла стриматися. Як і перед тим, Ян розігрував цю сцену, стоячи в центрі юрби, котра весело сміялася і водночас почувалася трохи приголомшеною. Покинувши фарандолу на горищі, Ян встиг там переодягнутися, поки інші спускалися вниз.
Тепер він був одягнутий у старезну чоловічу сорочку зі зборками, без комірця, яка лишала шию відкритою. Плечі й рукави сорочки, геть подерті, звисали жалюгідним лахміттям. На голих ногах — грубі черевики без шнурків, штани до половини литок закачені, а на голові побитий міллю фетровий капелюх брунатного кольору. Ян походжав по залу, зігнувшись, шкутильгаючи, з клунком якогось шмаття за плечима. Весь він геть припав пилюкою, пасмо волосся звисло на лоба. Вираз обличчя в нього був недоумкуватий, права рука простягнута таким природним жестом жебрака — достоту він мав вигляд справжнього сільського дурника-юродивого.
Ніколи не подумала б, що зможу таке сказати: «Як же личить йому це блазенське вбрання!..»
Бридкий, такий бридкий, що мені було соромно за нього!
— Гей! Дон-Жуане! — вигукнув хтось. — Треба спершу заробити свою милостиню. Заспівай-но пісеньку для своєї милої.
— Егеж, егеж, пі-сень-ку, пі-сень-ку! — почали скандувати інші.
Ян, здавалося, щойно пробудився від якогось кошмару, повільно провів рукою по спітнілому, запорошеному лобі, проклавши на ньому довгу білу борозну.
— Пісеньку? — прошепотів він.
Він стояв посеред кімнати, наче прибитий глибоким сумом. Губи йому сіпалися дивним нервовим тремтінням, він щось мугикав, але що — я не могла розібрати. Однак поволі мелодія прояснювалась, ширилась, оволодівала увагою всіх, зачарувала весь зал. Зрештою і слова, одне за одним, почали вирізнятися в тій дивній мелодії і торкнулися моїх палаючих вух: