Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
…Потім ми з Годлен спускаємося, заходимо у велику кухню, сідаємо на одну з двох лавок, поставлених обабіч довгого фермерського стола. Мені подають чашку теплого молока і чотири тартинки, намазані свіжим вишневим варенням: мадам Фрамекур тільки-но поналивала глечики, вони стоять ще навіть не накриті, і мідний таз світиться пахучою піною.
На коліна мені кладе свою гордовиту морду Портос, собака Нікола, породиста німецька вівчарка.
«Приголуб, погладь мене, — ніби промовляє його сповнений любові погляд. — Аби ти знала, як я люблю, щоб мене гладили!»
Я кладу руку на густу шерсть. І пес, приплющивши очі, нашорошивши вуха, тягнеться до мене своєю гарною тонкою мордою, тремтячи від насолоди.
— Ви його приручили! — каже, входячи, мосьє Фрамекур. — Не ворушіться, мадемуазель, не ворушіться! Це така гарна картина…
Мосьє Фрамекур дуже мене бентежить своїми величезними селянськими чобітьми та широченними плечима. Та коли він показав мені погруддя Нікола й Годлен, які він вирізьбив із стовбура яблуні в довгі зимові вечори, я подумала, що його онуки, сини Гійома, матимуть у кого навчитися ремесла, і на своїх дідів, Ле Марруа чи Фрамекура, їм не доведеться нарікати!
Говорив він з помітним сільським акцентом, переходячи іноді на місцеву говірку. Мосьє Фрамекур сів на лаву навпроти і, спершись ліктем на стіл, почав набивати люльку. Я уявила собі, як він їсть, по-селянському широко розклавши лікті на столі, низько нахилившись уперед. Нікола скидався на батька, хоча був стрункіший, зграбніший. Він трохи «вилюднів», як сказав би зі своїм колючим гумором Ян. Але згодом, з роками, у нього, звісно, з'явиться місцева вимова, згорбляться плечі, і він теж спиратиметься ліктями на стіл, коли сидітиме біля паруючої тарілки. Але це не могло бути мені неприємним, о ні. Я добре знала, що, попри таку їхню трохи вайлувату зовнішність, цей старий рід облагороджує славне минуле родини Фрамекурів.
Годлен успадкувала від матері красу роду Юберсанів. Якою вона, певне, була тендітною і привабливою, юна мадам Фрамекур, в обіймах свого велетня чоловіка. Очі в неї ніби з блакитної порцеляни і так глибоко посаджені під білим чолом, що здавалися темними при вечірньому освітленні, з обличчя ніколи не сходила щира усмішка.
Ех! Як радо вони прийняли б мене в свою сім'ю! І як легко я зайняла б місце в їхньому роду…
І все-таки, все-таки я аж підскочила, почувши, як мадам Фрамекур гукнула Нікола крізь розчинені скляні двері:
— Нікола! Іди снідати з нами!
— Не хочу! — відповів приглушений голос, певне, з-під розкритого капота трактора. — Я дуже брудний!
— Та йди! — наполягала мати. — Я нагріла води, помиєшся.
— Кажу ж тобі — не хочу!.. Я потім…
Решта відповіді загубилася в гуркоті запущеного на повні оберти мотора.
Мадам Фрамекур вернулася назад, її лагідна усмішка потьмяніла.
— Що це його вкусило? — здивувався батько, вибиваючи люльку об підбор свого чобота. — В цю пору йому завжди дуже хочеться їсти.
Годлен навіть не озвалася. Уткнувшись носом в каструлю з розтопленим парафіном, щоб заливати банки варення, вона тільки якось дивно зблідла.
— Та дайте ви йому спокій! — нарешті мовила вона.
Мабуть, це зовсім не схоже на Годлен — отак сухо розмовляти з батьками… Чи здогадувалася вона про причину поганого настрою свого брата?
Витерши об фартушок замащені варенням руки, вона з якоюсь нервовою поривчастістю, аж ніяк не властивою їй, швидко вийшла надвір — до Нікола.
На мить ми лишилися ні в сих ні в тих. Тільки Портос, примостивши голову мені на колінах, раював і далі в своїх щасливих мріях. Але скоро я їх урвала, підвівшись на ноги:
— Пробачте, мені вже пора додому…
Та щоб вийти на дорогу, треба перейти подвір'я ферми. Обличчя Нікола я не бачу, він схилився над мотором трактора. Поруч із ним Годлен, вона запально, але неголосно щось йому доводить. Мені здається, ніби вона в чомусь виправдовується…
Я підходжу ближче:
— До побачення, Годлен, до побачення, Нікола.
Він випростується й повертається до мене лицем. Рум'янець на щоках густіший, ніж звичайно… Хлопець витирає руки об синій комбінезон.
— Пробач, я весь у мастилі.
Потім, явно намагаючись перейти на безжурний тон, запитує:
— Ти вже йдеш?
— Мені треба ще стільки всього приготувати на завтра, — бурмочу я. — Ну, бувай здоров…