Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Я зайшла у вестибюль і підступила аж до дверей вітальні. Піаніно стояло в протилежному кутку кімнати. Я звелася навшпиньки. Крізь ліс голів я побачила його! Чіткий Янів профіль з худими щоками збудив у мені, як у перший день, незвичайну ніжність.
Він повернувся, приїхав!
Я силкувалася проштовхатися до нього. Але всі гості збилися в цій кімнаті, де щойно було влаштовано буфет. Пробратися через це море облич, нахилених над келихами з шампанським, — то було все одно що зробити цілий похід!
Але чи бачив він мене?..
Нараз вибухнув якийсь нестримний ритм, увесь перейнятий жорстокою владою жалісливої теми, яка одразу почала невідступно переслідувати ніч. У мене було таке відчуття, ніби хтось ударив зненацька під груди. Мені стало млосно. Та ж ні, скоріше це я сама штовхаю інших:
— Пробачте… Даруйте… Я хочу пройти…
Я просунулася на кілька кроків. І тут здивовано помітила, що посеред світлих суконь і темних костюмів Ян одягнутий у грубий, кольору морської води светр з високим коміром. У нього такий вигляд, наче він щойно відвозив борошно до сусіднього села…
У мою душу закрався страх. Здавалося, що це якийсь кошмар, де все вже не має сенсу. Я кажу собі, що мені ніколи не перепливти цього живого моря, яке розділяє нас із Яном. Піаніно молотом гупає в голову. Чому він грає цю безглузду джазову мелодію, за яку Гійом і Годлен мали б його проклясти?.. А де ж вони самі, ці двоє? Ах, так, вони біля буфету. Я простягаю руки до них:
— Гійоме! Ох, Гійоме! Але він не обертається. Кошмар тривав далі. Мене їм, мабуть, не чути.
Проте мало-помалу я наближаюся до Яна. Тепер я певна, що й він мене побачив. Пильно глянув, але в його погляді нема нічого від нашої колишньої дружби. Погляд якийсь далекий-далекий. І я, похоловши, бачу, як він насмішкувато кривиться.
Зараз я порівняюся з ним: «Ох, Яне! Яне, ти повернувся!..»
Та раптом він бере не ту ноту на клавіатурі, грюкає кришкою піаніно, підводиться, потім… повертається до мене спиною і, штовхаючись ліктями, пробирається до програвача; там, перебравши кілька пластинок, ставить одну. Потому дістає з кишені пачку сигарет, бере одну, але не прикурює, ніби обмірковує щось. Самотній, він знову пірнає в натовп, а я, стоячи на місці, тільки стежу за ним, що він робитиме.
Зал наповнює несамовита музика. Очевидно, він вибрав рок-н-ролл або найогидніший жерк. Але після випитого шампанського молодь запалюється, голоси підвищуються на тон. Пари знову готуються до танцю…
Серпантин злетів у повітря, зачепився за люстру. Біля мене якийсь хлопець піймав його на льоту, обвив мої плечі. Різким рухом я розірвала той серпантин.
«Хай йому біс! Який ґедзь її вкусив?» — скривившись, кинув він своїй сусідці.
Людський потік поніс мене далі, і скоро я знову опинилася за кілька кроків від Яна. Навколо нього і його партнерші, стрункої чорнявої дівчини, одягнутої в червону сукню, утворилася порожнеча. Дівчина несамовито вихилялася в такт такої ж несамовитої музики. Ледь торкаючись її рукою, Ян крутив дівчину навколо себе, одскакував від неї, вертався знову, пропускав під рукою і знову робив повний поворот. Він хапав її за талію, тягнув за собою, підстрибував, нахиляв її, потім піднімав над підлогою, випускав з рук, пристукував підборами, плескав у долоні, сміявся, відкидаючи помахом голови пасмо волосся, що падало йому на очі.
Коли музика скінчилася, хтось закричав:
— Ще, ще!
І вони, не спиняючись, танцювали далі, скоряючись шаленому ритмові танцю, оточені магічним колом зачарованої публіки.
Вони танцювали… аж поки не пролунали, як освіжаючий струмінь, акорди віденського вальсу Штрауса. Я обернулася в сторону програвача й помітила Нікола, який віддалявся від мене…
На мить спинившись, Ян перестав жестикулювати. Обличчя його було червоне, вкрите потом, — грубий вовняний светр не підходив для такої гімнастики! Нерви мої були напружені до краю.
Недалеко від мене Гійом і Годлен спинилися біля якогось елегантного добродія, котрий про щось жваво говорив і, здавалося, не збирався спинятися. Я бачила, як Гійом, обнявши рукою Годлен, обернувся в мій бік і втупився пильним поглядом у мої очі. В його погляді я прочитала стільки смутку й глибокої ніжності і ще дужче відчула все безглуздя Янової поведінки.
А Ян тим часом кружляв у вальсі з тією ж дівчиною. Я стежила за ними очима, засліпленими потоками світла, що осявало цю пару.
Хтось торкнув мене за плече: Гійом! Нічого не кажучи, він потягнув мене в коло танцюючих і почав вальсувати. Я покірно скорилася його волі. На кожному повороті переді мною виринало Янове обличчя. Мені здалося, що він навіть злегка торкнувся нас мимохідь і в цю мить сказав щось своїй партнерші.