Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Ох, Фанні! — стривожено й розгублено озивається Годлен. — Невже ти думаєш, що він може… — Потім додає сумно: — А хіба не він підказав нам цю ідею — розчистити горище для свята?
— Ну що ж, свято ітиме повним ходом без свого режисера, — зітхаю я.
Годлен впустила віко скрині, яку вона тільки-но розкрила, і воно, глухо стукнувшись, впало. Прощавайте, чудові мрії!
— Ходімо, — каже вона, тягнучи мене за собою. — Ходімо ж…
Вона розстеляє долі одну з старих мисливських курток свого батька, які висять на цвяшку, і садовить мене на неї. Ми сидимо тепер зовсім поряд з сінником, поставивши ноги на перший щабель драбини, якою спускаються, мабуть, до клуні. До клуні або до стійла…
Голос у Годлен поважний, майже урочистий:
— Фан, а що буде, як він і справді не повернеться? Я хочу сказати: ніколи не повернеться?
Я хапаю голову в руки: уперше висловлено вголос те, що кожен нишком думає після від'їзду Яна.
— Скажи, — наполягає Годлен, — що тоді буде з тобою?
— Як тобі відповісти? Нічого… І це, мабуть, найстрашніше. Відтоді, як повернувся Ян, я жила в сподіванні, що от-от щось станеться. Ще до того, як він приїхав, я ждала його повернення. Після його від'їзду до Норвегії, тоді, коли мені було шістнадцять, я завжди вірила, що він колись повернеться… І, звичайно, назавжди!
— Я розумію… — мовить задумливо Годлен.
З отвору, де стояла драбина, почулося якесь глухе шамотання в соломі, потім брязкіт ланцюга чи бідона з молоком. Звісно, корова. Це хлів… Тільки згодом, коли до мене повернувся здоровий глузд, я подумала, що в таку пору корови на паші. Годлен це добре знає, а проте й вухом не повела, почувши ті дивні звуки. Вона дає мені висловитися.
— Знаєш, Годлен, якщо Ян не повернеться, то, мені здається, я ніколи вже… не зможу бути молодою. Атож, саме так: я відчую себе одразу старою.
— Та що ти, Фан, обміркуй усе як слід. Просто тобі знову хотілося б вернутися до чудесної пригоди, яку ти пережила в п'ятнадцять літ.
— Ні, Годлен, я певна, що ні. Я думаю зараз не про минуле, а про майбутнє. Без Яна мені бракуватиме головного. Мені не вистачатиме надії.
Годлен, здається, зважує мої слова. Уся наша розмова уривається паузами важких роздумів.
— Гаразд, — робить вона висновок, — припустімо, ти вже одружена з Яном. Тоді ти, стільки років проживши в чеканні, вже ніколи не чекатимеш його. Твоя «надія» буде вже не потрібна.
Я не можу стриматися і палко перепиняю її:
— Ні. Вона потрібна буде завжди. З Яном кожен ранок відрізнятиметься від попереднього, і щовечора я з нетерпінням ждатиму нових проявів почуття. Я знаю, з ним жоден день не буде схожий на інший.
Звісно, будуть і бурі, і, можливо, часом комусь із нас захочеться побути наодинці, але ніколи я не знатиму втоми, викликаної нудьгою чи звичкою. І я сподіваюся, так-так, я сподіваюся, що й він не звикне до мене, що й я не набридну йому…
— А як же буде з Нікола?.. — перебиває Годлен. Тоді повертаюся до дійсності і я.
— Як буде?.. Буде так, як нині, як було завжди. Так, як з Гійомом чи з дідом. Ти скажеш, що це вже не так і погано. Але брат, дід — це все-таки не чоловік!.. Я… Я не зможу чекати нічого нового ні ввечері, ні завтра, ні… Кажу ж тобі, я стану старою.
Мій голос лунає все тихше й тихше, як патефон, коли кінчається завод. Але Годлен не відступається:
— Ну так що ж?
— Що — що?.. Тобі хочеться почути ще раз те, що я вже сказала! Зараз мені справді здається, що Ян для мене головне. Без нього мені бракуватиме… — тут голос мій зовсім урвався—…мені бракуватиме моєї душі.
Внизу під драбиною знову шарудить солома. Годлен ніби нашорошує вуха, але провадить далі тим самим лагідним тоном:
— Мені здається, Булонський край — це теж частка твоєї душі.
— Частка… Так! Але я могла б відмовитись од свого краю, аби тільки бути з Яном, тоді як залишитися тут… без нього… Ах! Знай, Годлен, якби він попросив приїхати до нього в Норвегію, то я поїхала б завтра ж.
Годлен пригортає мою голову до себе:
— Бідолашна, бідолашна Фан…
Від цієї ніжності крижана брила, що душить мене відтоді, як цей проклятий корабель забрав мого коханого, починає танути.
— Ти віриш, що він повернеться, Годлен, скажи, ти віриш?
— Не знаю, Фан, не знаю… Поплач, якщо це дасть тобі розраду. Надто довго він водить тебе за носа! Який же все-таки він жорстокий!
На мить я припадаю до цього дружнього плеча. Потім відсуваюсь, зводжуся на ноги. І цим рухом, певне, наполохую корольків, які змостили собі кубельце у вінку хризантем, почепленому на перехресті крокв недалеко від нас, бо вони, відчайдушно лопочучи крилами, здіймаються в повітря. Дивне для закоханої пари це тепле пристановище, сховане поміж сірими цвинтарними квітами! А моє гніздо… Невже теж доведеться будувати його на руїнах минулого, на колишньому щасті з прив'ялим запахом висушених квітів?