Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
— Ви можете зробити це через своїх товаришів?
«Комуніст, — відзначив для себе гестапівець. — Це цікаво, чорт забирай!»
— Так, я зроблю це через товаришів. А ви також проінформуйте його. І не відкладайте.
— Я хотів це зробити сьогодні ж, але ніде не було тієї поштової марки, яку я повинен наклеїти на листівку.
— Післязавтра я приготую для вас потрібну марку, якщо її немає в продажу. Що там має бути зображено?
— Підкорення Монблана… Синього кольору. Неодмінно синього кольору.
— Гаразд. Листівка у вас з собою?
— Ні. В готелі.
— Це погано. Не можна нічого залишати в готелі.
— Що ви, — посміхнувся Плейшнер, — це звичайнісінька листівка, я купив у Берліні десяток таких самих. А текст я запам'ятав, так що ніякої помилки не допустив…
Потискуючи в передпокої руку Плейшнера, гестапівець сказав:
— Обережність, іще раз обережність, товаришу. Майте на увазі: тут лише уявний спокій.
— Він попереджав мене. Я знаю.
— Про всяк випадок залиште свою адресу.
— «Вірджінія». Пансіонат «Вірджінія».
— Там живуть американці?
— Чому? — здивувався Плейшнер.
— Англійське слово. Вони, як правило, зупиняються в готелі із своїми назвами.
— Ні. По-моєму, там нема іноземців.
— Це ми перевіримо. Якщо побачите мене у вашому пансіонаті, будь ласка, не підходьте до мене й не вітайтесь — ми не знайомі.
— Добре.
— Тепер так… Якщо з вами трапиться щось екстраординарне, подзвоніть по моєму номеру. Запам'ятаєте? — І він двічі повторив цифри.
— Так, — відповів Плейшнер, — у мене добра пам'ять. Латинь тренує пам'ять краще за будь-яку гімнастику.
Вийшовши з парадного, він повільно перейшов вулицю. Навпроти будинку, звідки він щойно вийшов, старий у хутряному жилеті зачиняв віконниці свого зоомагазину. В клітках стрибали птахи. Плейшнер довго стояв біля вітрини, розглядаючи птахів.
— Хочете щось купити? — запитав старий.
— Ні, просто я любуюся вашими птахами.
— Найцікавіші в моєму магазині. Я роблю навпаки. — Старий був балакучий. — Усі виставляють на вітрині товар, який зразу впадає в очі, а я вважаю, що птахи — це не товар. Птахи є птахи. До мене приходить чимало письменників послухати птахів. А один навіть сказав: «Перш ніж я опущуся в пекло нової книжки, як Орфей, я мушу наслухатися найвеличнішої музики — пташиної. Інакше я не зможу проспівати світові ту пісню, яка знайде свою Еврідіку»…
Плейшнер витер сльози, що раптом виступили в нього на очах, і сказав, відходячи од вітрини:
— Спасибі вам.
— Чому не можна ввімкнути світла? Чого ви злякалися? — спитав Штірліц.
— Не вас, — відповів Холтофф.
— Ну, ходімо навпомацки.
— Я вже освоївся у вашому домі. Тут затишно й тихо.
— Особливо коли бомблять, — хмикнув Штірліц. — Поперек болить страшенно — десь мене добре протягло. Я піду в ванну, візьму аспірин. Сідайте. Дайте руку — тут крісло.
Штірліц вийшов у ванну й відкрив аптечку.
— Я замість аспірину вип'ю в темряві проносне, — сказав він, повернувшись до кімнати. — Давайте опустимо штори, вони в мене дуже щільні, й розпалимо камін.
— Я пробував опустити штори, але вони у вас із секретом.
— Та ні, просто там кільця чіпляються за дерево. Зараз я все зроблю. А що сталося, старина? Кого ви так боїтесь?
— Мюллера.
Штірліц завісив вікна й спробував увімкнути світло. Почувши, як клацнув вимикач, Холтофф сказав:
— Я вивернув пробки. Цілком можливо, що у вас встановили апаратуру.
— Хто?
— Ми.
— Смисл?
— Ось тому я до вас і прийшов. Розпалюйте свій камін і сідайте: в нас мало часу, а обговорити треба чимало важливих питань.
Штірліц запалив сухі дрова. В каміні загуло; це був якийсь дивний камін: спершу він починав густи і, тільки нагрівшись як слід, затихав.
— Ну? — сівши в крісло, ближче до вогню, спитав Штірліц. — Що у вас, дружище?
— В мене? В мене нічого. А от що робитимете ви?
— В принципі?
— І в принципі…
— В принципі я хотів прийняти ванну й завалитися спати. Я перемерз і страшенно втомився.
— Я прийшов до вас як друг, Штірліц.
— Ну годі, — поморщився Штірліц. — Чого ви, наче хлопчик, напускаєте туману? Випити хочете?
— Хочу.
Штірліц приніс коньяк, налив Холтоффу й собі. Вони мовчки випили.
— Хороший коньяк.
— Ще? — спитав Штірліц.
— З радістю.
Вони випили ще по чарці, і Холтофф сказав, хруснувши пальцями: