Сімнадцять спалахів весни

«Ось він куди веде, — збагнув Штірліц. Провокація чи ні? Якщо він мене провокує, тоді ясно, що треба робити. А коли це запрошення до танцю? Ось-ось вони тікатимуть з корабля, як щури. Він недарма сказав про гестапо й розвідку. Так. Зрозуміло. Зрозуміло. Ще рано відповідати. Ще рано».

— Яка різниця, — знизав плечима Штірліц, — гестапо чи розвідка? Взагалі, незважаючи на чвари, ми робимо ту ж саму справу.

— Ту ж саму, — погодився Холтофф. — Тільки ми славимося в світі як кати й громили, ми — люди з гестапо, а ви — ювеліри, парфюмери, ви — політична розвідка. Ви потрібні будь-якому ладу і будь-якій державі, а ми належимо тільки рейху: з ним ми або піднімемося, або зникнемо…

— Ви питаєте мене, що робити?

— Так.

— Ваші пропозиції?

— Спершу я хочу вислухати вас.

— Судячи з того, як ви викручували пробки і як просили мене опустити штори…

— Штори запропонували опустити ви.

— Невже? Чорт візьми, мені здавалося, що це ваша пропозиція… Гаразд, не в цьому суть… Ви хочете вийти з гри?

— У вас є «вікно» на кордоні?

— Припустимо.

— Якщо ми подамося втрьох до нейтралів?

— Утрьох?

— Так. Саме втрьох: Рунге, ви і я. Ми врятуємо світові великого фізика. Тут його врятував я, а організували втечу — ви. Як? І не забувайте: під ковпаком ви, а не я. А ви знаєте, що таке бути під ковпаком у Мюллера. Ну? Я жду відповіді.

— Хочете ще коньяку?

— Хочу.

Штірліц підвівся, не поспішаючи підійшов до Холтоффа, той простяг чарку, і в цю мить Штірліц навідліг ударив Холтоффа по голові важкою гранчастою пляшкою. Пляшка розлетілася, темний коньяк стікав по обличчю Холтоффа.

«Я зробив правильно, — розмірковував Штірліц, натискуючи на акселератор «хорха». — Я не міг учинити інакше. Навіть якщо він прийшов до мене щиро — все одно я зробив правильно. Програвши в деталях, я виграв щось більше: повну довіру Мюллера».

Поруч, привалившись до дверець, напівлежав Холтофф. Він був непритомний.

Холтофф помилявся, коли говорив, що Мюллер зараз спить. Мюллер не спав. Він щойно одержав повідомлення з Центру дешифрування: шифр російської радистки збігався з тим, який прийшов у Берн. Отже, думав Мюллер, російський резидент почав шукати новий зв'язок або вирішив, що його радисти загинули під час бомбування, або відчув, що з ними щось сталося. При цьому Мюллер намагався виводити за дужки ці злощасні відбитки пальців на російському передавачі і на телефонній трубці спеціального зв'язку з Борманом. Але чим наполегливіше він виводив це за дужки, тим більше злощасні відбитки заважали йому думати. За двадцять років роботи в поліції в нього з'явилася особлива властивість: він спершу прислухувався до відчуття, до своєї інтуїції, а вже потім ще раз перевіряв це своє відчуття аналітичною розробкою факту. Він рідко помилявся: і коли служив Веймарській республіці і трощив демонстрації нацистів, і коли перейшов до нацистів і почав кидати в концтабори лідерів Веймарської республіки, і коли виконував усі доручення Гіммлера, та й пізніше, коли потягнувся до Кальтенбруннера, — чуття не підводило його. Він розумів, що Кальтенбруннер навряд чи забув доручення, пов'язане з Штірліцом. Виходить, сталося щось і, мабуть, на високому рівні. Але що сталося й коли — Мюллер не знав. Тому він і доручив Холтоффу поїхати до Штірліца й розіграти спектакль: якби Штірліц наступного дня прийшов до нього й розповів про поведінку Холтоффа, він міг би спокійнісінько покласти справу в сейф, вважаючи її закінченою. Якби Штірліц погодився з пропозицією Холтоффа — тоді він міг би з відкритими картами йти до Кальтенбруннера й доповідати йому про цю справу, спираючись на дані свого співробітника.