Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Кількох співробітників Шелленберга посадили за цю роботу. Майже щогодини він запитував про новини. Йому лише відповідали: «Поки що нічого цікавого».
— Як себе почуває ваш шеф? — спитав високий. — Здоровий?
— Так, — усміхнувся Плейшнер. — Усе гаразд.
— Хочете кави?
— Спасибі. З радістю.
Гестапівець пішов на кухню і звідтіля запитав:
— У вас надійний дах?
— А я живу на другому поверсі, — не зрозумівши жаргону, відповів Плейшнер.
Гестапівець усміхнувся, вимикаючи кав'ярний млинок. Він був правий: до нього прийшов дилетант, добровільний помічник — «дах» на сленгу розвідників усього світу означає «прикриття».
«Тільки не треба поспішати, — сказав він сам собі, — старий у мене в кишені. Він усе викладе, тільки треба бути з ним обережнішим…»
— Такої в Німеччині немає, — сказав він, підсовуючи до Плейшнера чашку з кавою. — Ці негідники напувають народ бурдою, а тут продають справжню бразільську.
— Забутий смак, — сьорбнувши ковточок, погодився Плейшнер. — Я не пив такої кави років з десять.
— Греки навчили мене запивати міцну каву водою. Хочете покуштувати?
Плейшнера зараз усе веселило, він ходив легко, і думав легко, і дихав легко. Він засміявся:
— Я ніколи не пив кави з водою.
— Це забавно: контраст температури й смаку створюють особливе відчуття.
— Так, — сказав Плейшнер, ковтнувши води, — дуже цікаво.
— Що він просив мені передати на словах?
— Нічого. Тільки цю ампулу.
— Дивно.
— Чому?
— Я думав, він скаже мені, коли його чекати.
— Він про це нічого не казав.
— Я ж забув спитати: чи є у вас гроші?
— Поки що є.
— Коли вам будуть потрібні гроші — заходьте до мене, я вам позичу. Багато, звичайно, я не зможу дати, але для того, щоб якось протриматися… Ви, до речі, дивилися — хвоста не було?
— Хвоста? Ви хочете спитати, чи не стежили за мною?
— Так.
— Знаєте, я чомусь не звернув уваги.
— Ну й даремно. Він не проінструктував вас про це?
— Звичайно, інструктував, але я відчув себе тут уперше за багато років, особливо після концтабору, на волі й сп'янів. Спасибі, що ви нагадали мені.
— Про таке ніколи не можна забувати. Тим паче в цій нейтральній країні. Тут хитра поліція… Дуже хитра поліція. У вас до мене більше нічого?
— У мене? Ні, нічого…
— Давайте ваш паспорт.
— Він сказав мені, щоб я паспорт завжди тримав при собі…
— А він не сказав вам, що тепер ви будете в моєму розпорядженні?
— Ні.
Хоча правда, це — в шифровці, яку ви передали. Ми подумаємо, як правильніше повести справу. Ви зараз…
— Повернуся до готелю, ляжу в ліжко й відсипатимусь.
— Ні… Я маю на увазі… Ваша робота…
— Спершу виспатися, — відповів Плейшнер. — Я мрію поспати день, і два, і три, а потім думатиму про роботу. Всі рукописи я лишив у Берліні. Та я пам'ятаю свої роботи майже напам'ять…
Гестапівець узяв шведський паспорт Плейшнера й недбало кинув його на стіл:
— Післязавтра о другій годині прийдете по нього, ми самі зробимо реєстрацію в шведському консульстві. Точніше кажучи, постараємось зробити: шведи поводяться препаскудно — чим далі, тим нахабніше.
— Хто? — не зрозумів Плейшнер.
Гестапівець закашлявся: він збився з ролі і, щоб правдивіше закінчити свою гру, закурив сигарету, довго пускав дим перед тим, як відповісти.
— Шведи в кожному, хто проїхав через Німеччину, бачать агента нацистів. Для цих сволоцюг не має значення, який ти німець — патріот, що бореться з Гітлером, чи шпик з гестапо.
— Він не говорив мені, щоб я реєструвався в консульстві…
— Це все в шифровці.
«Його хазяїн у Берліні, — думав гестапівець, — це ясно, він же сказав, що там залишилися його рукописи. Отже, ми матимемо цю людину в Берліні… Це удача. Тільки не поспішати, — повторив він сам собі, — тільки не поспішати».
— Що ж, я вдячний вам, — мовив Плейшнер, підводячись. — Кава справді чудова, а з холодною водою — ще краща.
— Ви вже сповістили йому, що благополучно влаштувалися, чи хочете, щоб це зробив я?