Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Сава обурився:
— А чого ж ти мені забороняв відкривати лице!
— Приблудо, поведінка людини тільки тоді природна, коли вона підкоряється порухам її душі. Яка з твоєї Меланії буде дружина турка, якщо сонцем в її очах будеш ти — раб того турка? Навіть неспостережливий помітить неладне.
Високі башти вже кидали тінь на рів з водою, що оперізував фортецю, коли Потурнак, пройшовши перекидним мостом, опинився під склепінням брами. Він завважив на кам’яній плиті над входом викарбувані слов’янські слова, але не спинився щоб прочитати; з нього не зводили очей четверо бородатих вартових. Вони заступили дорогу.
— Хто ти й чому прийшов перед заходом сонця? — запитав один з них на суміші турецької й сербської мов. — О цій порі з фортеці вже виходять.
— Я прийшов у мечеть, де віддають шану Аллахові найдостойніші з підданих султана Амурата, хай він вічно панує над світом, о вартові. Мене запросив імам на вечірню молитву.
Було видно, що на військових справила враження стамбульська велемовність з ледь вловимою арабською вимовою. Арабів хоч і не дуже шанували, проте люди Корану спілкувалися між собою арабською.
— То це ти той ходжи, по якого посилали наших людей? — мовив інший вартовий. У його турецькій мові проскакували болгарські слова.
— Так. До мене приїздили діти султана…
Петро, якому доводилося приводити каравани до міст-фортець, знав про суворі правила пропуску й очікував, що від нього зажадають ще якогось підтвердження. Але військові, на головах яких, замість чалм були мисюрки з кольчугами, що спадали на плечі, тільки пильно оглянули вбрання стамбульського вельможі, на мить затримали погляд на дорогому стилеті, руків’я якого стирчало з-за паса, сказали:
— Імама ти знайдеш у другому дворі.
Вийшовши з-під склепіння башти, Петро подумав, що тепер він у пастці. Якщо чимось себе викаже, втікати буде нікуди.
Першим двором було невелике містечко з будинками під рудою черепицею та базаром, який уже спорожнів. Не було потреби питати у поодиноких мешканців, де знаходиться другий двір. З містечка було тільки два виходи — назад, за межі фортеці, і — в браму у височезній вежі між двома також високими мурами, з-над яких виднівся мінарет і частина бані-даху мечеті. Ця вежа мала також великі ковані ворота, але сторожі там не було.
Проминувши браму, Потурнак відчув себе у подвійній пастці.
Другий двір, посеред якого стояла мечеть, був на вищій частині пагорба, ніж перший. Його також оточували височезні мури й вежі — прямокутні й круглі, за якими ховався, ще вище на пагорбі, третій двір. То була остання лінія оборони.
У другому дворі стояли яничарські житла, склади з припасами та конюшні.
“А онде й імам,” — майнуло в голові у Петра.
Біля входу в мечеть, в оточенні гурту яничарів, виділявся середнього зросту чоловік у білому довгому вбранні, застібнутому під саму шию, і в капелюсі у формі усіченого конуса. Він щось казав яничарам, але погляд його був спрямований на прибульця, що наближався.
— Мир, простір і благоденство! — мовив Потурнак, уклонившись. — Нехай милість Аллаха ніколи не полишає вас, о правовірні!
Відказав імам:
— Нехай милість його буде й на тобі, достойний. — По миті додав: — Якщо ти той чоловік, про якого повідав капудан Ягджи-Огли.
— Я той з нікчемних дітей Аллаха, про якого казав мій друг Ягджи-Огли.
— Він тут оповідав, що тебе почув Аллах… Що якби не твоя молитва…
— Ягджи… е-е перебільшив, о достойний імаме. Страхіття, що ми його пережили, було тільки попередженням вищої сили для всіх нас… Бо якби сталося найгірше, то тоді й вас — мешканців Акермана було б покарано. Адже ви не дочекалися б провізії, а ось-ось зима.
— Авжеж, авжеж, — погодився імам. — Чин Аллаха відрізняється від чину людини, навіть найрозумнішої. Людина, караючи винного, часом завдає шкоди невинному, або звеличуючи одного, принижує іншого…
— Мудрість світиться у твоїх словах, чоловіче, — сказав Петро. — Цьому храму, — він кивнув на мечеть, — і вірним його, — подивився на яничарів, — поталанило, що в них такий імам. Казав один з вашої команди, що ти, достойний, хадж здійснив до Мекки…
Імам погладив борідку, в якій уже було знати сивину; йому сподобалися слова прибульця.
— І до Мекки, й до Медіни, й до Кааби… — відказав він чистою арабською мовою. — А навчався я в медресе, що при мечеті Сулейманії.
У Потурнака мало не вихопилося, що при цій же мечеті навчається його син, та раптом він затнувся. Натомість мовив:
— Султан Амурат, хай благословить його Аллах, знає кому довіряти стяг Пророка. Кому і де…