Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
— А раптом буде щось ще цікавіше, якась інакша, з тих, що рідше зустрічаються…
— Ну… — Він розвів руками. — Тоді справді є можливість привезти те, що вам не сподобається.
— То давайте разом купимо, — запропонувала Ірина. — У мене є закордонний паспорт, віза — без питань, я їду з вами й вибираю сама для себе машину.
— Навіщо тоді я? — знизав плечима Віктор. — Їдьте й вибирайте, це може зробити будь-хто.
— Як це — навіщо? — здивувалася вона. — Я не знаю де, не розбираюся. А потім, з мене такий шофер… Права маю, але самій по Німеччині… Я там пропаду! Ні… Давайте разом. І буде гарантія, що мені сподобається.
Такий поворот явно його спантеличив, і він знову замовк. Що вона замислила? Пригод шукає? Журналістка… А скоріше, збирається втовкти одночасно двох зайців — придбати машину і вліпити якийсь репортаж у свою, як сама казала, скандальну газету. І таки справді — податкова й інші непотрібні пригоди… Намагаючись прочитати її думки, Віктор навіть не підозрював, що ця пані журналістка з нехай некласичним, але цілком привабливим обличчям, не кажучи про інше, вже півгодини ловила себе на думці, що не відмовилася б при цьому і від третього «зайця».
— Тобто ви хочете сказати, що не використаєте подорож для того, за чим одразу приїхали? — уточнив Віктор.
Вона лише ображено знизала плечима:
— Звісно, без вашої згоди — ні. Я при, мабуть, багатьох вадах — порядна людина. Можливо, вам просто неприємно чи нецікаво їхати разом зі мною, то я можу дістатися сама, скажете куди, а там купимо й женіть її сюди, також без мене.
— Гаразд, — сказав Віктор, глянувши, нарешті, їй в очі. — Зустрічаємося післязавтра тут. Точніше, я чекатиму на вас на вокзалі з ранішнього поїзда. Відразу їдемо.
— А чому звідси? — не зрозуміла Ірина.
— Машиною поїдемо, — пояснив він. — Не люблю поїздами труситися, якщо вже є така можливість.
— Отже, все вирішено, по руках? Стривайте, а як же назад? Я що, сама поїду?!
— Звісно.
Журналістці мало не відібрало мову:
— Але я не зможу одразу таку дорогу!
— Чому ні? Помаленьку, за мною. Якраз і практика буде.
Він обережно потис простягнуту йому долоню — легку та невелику, з охайним яскравим темно-червоним манікюром, але швидку та енергійну.
— Дякую за яблуко, — сказала вона, підводячись. — Якщо ви дозволили скільки завгодно, то ще два я поклала в сумку. Сподіваюся, після закінчення цієї автокампанії ви зміните свою непривабливу думку про мене.
На це зауваження він не спромігся нічого відповісти. Лише кинув поглядом по її постаті, що зникала між яблунь. Погода вже тиждень була не літньою, і довга куртка, що бралася складками в такт її крокам, відкривала обриси фігури. І ще волосся в неї виявилося набагато чорнішим, ніж здалося вперше, коли по очах текла холодна вода.
Територію Польщі Віктор долав швидше, ніж зазвичай. Тут, на кращих дорогах, було де розігнатися, а прагнення зробити справу якнайскоріше підганяло. Прагнення, пов'язане з новою людиною, яка сиділа поруч, бо раніше воно не з’являлося ніколи без належних на те підстав. До того ж людина ця була гарною жінкою, яка увесь час мовчала, дивлячись на дорогу.
Уперше Ірина озвалася лише в Польщі, коли чотириста кілометрів залишилися позаду.
— Я так не зможу, — сказала вона. — Я тут загублюся. Ви завжди так їздите?
— Назад їхатимемо помаліше, — заспокоїв її Віктор, скидаючи швидкість. — Ось так вас влаштує? Попри саме узбіччя так помаленьку й «допиляємо». Побачите, ви швидко адаптуєтеся й самі схочете швидше.
— Гаразд, — погодилася вона. — І все-таки ви дуже летите. Дивіться, нас майже ніхто не обганяє — тільки ми всіх. Не думаю, щоб ви намагалися справити на мене враження такою їздою.
Вона дуже розумна і прониклива, оця «циганка» Ірина, і бачить усе наскрізь. Він промовчав.
— Ви обмежені в часі? — запитала вона. — Маєте якісь нагальні справи?
— Наче ні…
— Отже, відчуваєте дискомфорт, їдучи зі мною, і бажаєте впоратися якнайшвидше.
Довелося знову змовчати.
— А я, між іншим, також відчуваю дискомфорт біля вас.
— Чому?
— Тому що змушена мовчати як риба.
— Хіба я вас змусив?
— Звичайно. Ви однаково «косо» на мене дивитеся. Усе, про що б ми не говорили, ви сприйматимете з підозрою.
— Зовсім ні, — заперечив він. — Говоріть про що хочете. Ви ж пообіцяли мені, що не зліпите нічого за моєю спиною.
— Ну, дякую за довіру. — Її посмішка вийшла кривуватою. — Хоча, це ваше бажання мені не зовсім зрозуміле. Що такого, якби люди прочитали в газеті щось цікаве, пов'язане з вами?