Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Сонько, — кахикнув, — ти б пішла до гармати отієї арканаріанської. Мало що… А ми тут з Ігорем удвох…
І раптом кинув „Софію” вбік, до закрутистого гребеню дюни, що був наче розтятий навпіл якоюсь надпотужною силою. Чим і попередив гучний зойк Норильцєва, що рвучко викинув руку в тому ж самому напрямку: крізь западину на верхівці гребеню була помітна частина якоїсь площини, чия геометрична правильність була дещо протиприродною в цьому світі здичавілого піску. Це вже був явний прояв населеності цього світу.
Сонька, небезпечно примруживши очі, кинула на площину швидкий погляд і, не говорячи ані слова, крутнулась на місці, кидаючись до комірчини з пультом гармати. Молодець!
А „Софія” вже обережно кралася повзбіжно гребеню, обережно висовуючись з-за нього й зазираючи в незрозуміле провалля. А потім загойдалась на місці, певною мірою не знаючи, як їй вестися далі: площина виявилась напівзасипаним пласким дахом якоїсь величезної споруди. Явного покинутого вигляду. Тобто, ідея теперішньої або колишньої заселеності цієї безлюдної планети набувала нової інтриги.
І ще… Кременчук міг заприсягтися, що ані під час посадки, ані під час їхнього повітряного бою, нічого подібного в цьому районі не спостерігалось. Випадковим пострілом, чи що, засипаний давній багатоповерховий бункер відкрило?
А що споруда нагадувала саме його, ставало зрозумілішим і зрозумілішим по мірі того, як „Софія” перевалювала через гребень гігантської дюни й повільно сповзала її спадистим, на декілька кілометрів, схилом. Схил наступної дюни стрімко здіймався до неба, а з нього, і дійсно бозна коли засипана піском, виглядала частина заіржавленої металевої будівлі з виваленим шматком передньої стінки.
Обриси цієї частини здавалися якимись неправильними. Чи, навпаки, занадто правильними. Це — з якого боку подивитися. Адже вони могли належати й природному утворенню, закутому в метал. Утворення чимось нагадувало західну частину Чоломаю, обернену до Гременця. Та й сама улоговина поміж дюнами… Он який вигін!.. Точнісінько, як біля гременецького вантажного порту. Кременчук аж головою трусонув, а в наступну мить…
— Дивиться, дивиться!!! — загорлав Норильцєв, боляче хапаючи капітана за плече й розвертаючи його до одного з екранів.
„Що там таке?” — плеснулось в голові здивування невидимої Такаманохари.
— Нічого, нічого, — пробурмотів Богдан, підпрацьовуючи лівим двигуном і спрямовуючи „Софію” просто до діромахи в стіні бункера. — Здається, знайшли ми Нксу, знайшли хлопчину.
Крчовник нерухомо завмер метрах в п‘ятдесяти від іржавої, вкритої брунатними патьоками, стіни, яка чимось нагадувала прогнилу від часу обшивку баржі „Поллукс Вікторі” зі здичавілої планети Пірр. Тобто, поява Нкси біля неї здавалася природною. Неприродним здавалось інше — повна й байдужа нерухомість піррянина. Хоча б рученятами помахав.
— Нксо, — обережно всунувся Кременчук у свій телепатичний простір, — Нксо, дитино, ти мене чуєш?
Малий здригнувся і якось здивовано затупцював на місці. Наче не взнав малий голосу свого капітана. Та й відповіді від нього чутно не було.
— Нксо?…
Тиша. Розсипчаста тиша, наповнена шерехом піску, який сиплеться по стінках бункера. „Ар-р-рак-х-хі-і-і…” Наче у пісочний годинник їх усіх засунули.
„Софія”, погойдуючись, завмерла в метрі від поверхні і метрах в п‘ятнадцяти від Нкси. Жодного поруху. Лише крізь смух-траву, здається, оченята насторожено виблискують.
- Ігорю, — напружено звернувся Богдан до Зоребора, — вийди, мабуть, назовні. Забери дитину. Щось він не в собі, як на мене. А я тебе прикрию.
Норильцєв швидко заклацав замками ременів безпеки.
— Сонько! Теж насторожі будь. Рук від гармати не відривай, аби за першим же моїм сигналом… Не подобається мені щось тут. Ох, не подобається!.. Не розумію тільки, що.
На екрані було видно, як Норильцєв, грузнучи в сухому піску, підходить до Нкси, схиляється над ним, щось шепочучи, а потім обережно, мов хворого, веде назад, до відчиненого люку апарата. Так, дісталось пацану. Он який тихий, мов примара. А якби тебе самого вихором на декілька десятків кілометрів уволокло, як би ти поводився? Галасував би на усю цю незатишну планету?
Дві постаті, по ланцюжку слідів, залишених Зоребором, наближались до „Софії”… По ланцюжку… Слідів… У Кременчука в голові зненацька наче в дзвони вдарили: слідів!.. слідів!.. слідів!.. Яких зовсім не спостерігалось навколо самотньої постаті Нкси, коли вони його побачили. Наче хлопця взяли та й поставили на пісок посеред пустелі. Чи він сам раптом зматеріалізувався отутечки зі спечного повітря.
Богдан рвучко нахилився до екранів. І вчасно. Бо на екрані заднього огляду відчувся якийсь рух. Чисто інстинктивно, сам ще не розуміючи того, що він робить, капітан крутнув „Софію” навколо осі, водночас зсуваючи її трохи вбік і прикриваючи обтічним корпусом Нксу з Норильцєвим. Місце незрозумілого руху враз опинилось на передніх екранах під прицілом арканаріанських стрілялок. І це було ще більш, ніж вчасно. Бо з-за дюни, по схилу якої „Софія” нещодавно скотилась до закинутого бункера, вже виринав остогидло знайомий трикутний корпус.
— Сонько-о-о-о!!! Ціль!
Два залпи — синявий стовп світла і ланцюг помаранчевих згустків — злилися в один, зіштовхуючись на півшляху між апаратами й вибухаючи вихором жовто-блакитного полум‘я. Кременчук відчув, що вибуховою хвилею „Софію” зносить з місця й кидає у бік малого піррянина та юного трипільця.
— Сонько-о-о-о!!! Ціль! — горлав капітан, намагаючись роздивитись крізь клуби здійнятої пилюги обриси чорного апарату й відчуваючи миттєву розгубу від того, що навколо не з‘являється жодних тобі сріблястих фантомів. А вони б зараз зовсім не завадили.
Бо наступний світловий стовп обрушився на обшивку „Софії”, просто припечатуючи апарат до багряного ґрунту. Аж зойкнув апарат, здається, усіма своїми деталями, заіскрившись та закрутившись на одному місці, наче жук, перекинутий на спину.
В метушінні зображень на екранах, в запоні червонястої пилюги, Богдан розрізнив силует хлопця, який, ухопивши крчовника під пахву, кудись тягнув його кошлате тіло. І явно не до „Софії”.
— Гейра-а-а-ат… ге-е-ене ге-е-есерит… — завив вітер, який здійнявся невідь з чого.
- Ігорю, Ігорю! — краяв телепатичний простір своїм криком Богдан. — До бункеру біжить, до бункеру! А я прикрию, прикрию я!..
— Без… тебе… знаю… — важко ворухнувся простір і затих. Разом з вітром. Лише шерех піску ще линув з мікрофонів: „ге-е-е-есерит…”
— Сонько, давай ще пару разів! Ціль, ціль!!
Стріляв Кременчук наугад. Лише б убік, протилежний руху Норильцєва. Навкруги вже взагалі нічого видно не було, а здійнятися над запилюженим полем бою — чи банального розстрілу? — капітан не міг, бо від прямого влучення таки щось сталося з апаратом. Він підстрибував метрів на п‘ять, хитався на місці, пересувався трохи вбік, але злетіти не міг.
— Сонько, до мене, до мене біжи! В рубку!!!
І коли дівчина плюхнулась в крісло, капітан прогарчав, схоплюючись зі свого місця:
— Утримуй „Софію” в цьому положенні і пересувайся он туди. Та стрибай повільніше, аби часом Норильцєва з Нксою не розчавити. Там пролам в стінці бункеру. Апарат має пройти, заховатися, а я зараз…
— Що — зараз?
— Побачиш…
І капітан, більше не звертаючи уваги на розгублену Такаманохару, кинувся до вхідного шлюзу, до якого вони перед усіма цими подіями перетягнули від пульту гармати арканаріанського мотодракона. Щоб, значить, не заважав.
Зараз він не заважав. Зараз він, навпаки, мав стати у великій — ну, дуже великій! — нагоді. Кременчук з розмаху заплигнув на сидіння, на кшталт мотоциклетного, й ухопився за кермо, соваючись від нетерпіння в очікування того, як шлюзова камера спрацює на вихід. „Софія” усією своєю масою плюхкалася на місці й не було зрозумілим, чи за лишається вона на ньому, чи таки переміщується в горизонтальному напрямку.