Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Сонька випала не в порожнечу. Сонька вивалилась в порожню рубку, судомними порухами легень хапаючи повітря й вибалушеними очима намагаючись ухопити разом усі екрани. На одному з них Кременчук зосереджено оглядав сьомий трубопровід. На іншому екрані було видно, як до люку, що вів до камери, наближалась така само постать в камуфляжному комбінезоні. В лівиці постать тримала метровий обрізок залізної труби. Нкса, розгойдуючись на краєчку ліжка, про щось мимрив у своїй каюті. До вихідного шлюзу простувала Такаманохара.
— Гик! — гикнула Сонька і раптом аж підстрибнула на місці, почувши, як хтось увійшов до приміщення.
— Ви що?! — здивовано вигукнув Норильцєв, перелякано сахаючись від набагато більше переляканої дівчини.
— Т-там… т-там… — затиналась та, тицяючи пальцями, що дрібно-дрібно трусились, на блакитне сяйво моніторів.
Брови в Норильцєва стрибнули вгору. А коли він побачив на екрані Соньку, що вже вовтузилася в шлюзі біля мотодракону, то вигляд в нього став не менше очманілим, ніж в Такаманохари.
Двійник Кременчука обережно просунув голову в приміщення з трубопроводами. І з капітаном.
— Плоть не може нівечити дух… Плоть не може нівечити дух… — завивав у своїй каюті крчовник.
— Та що тут відбувається!?! — в один стрибок до самого порогу рубки відлетів Норильцєв, розчепіреною п‘ятірнею відштовхуючи від себе Таку-в-мами-харю, що було кинулась до нього.
- Ігоре, я не розумію!.. Я не розумію, Ігоре! — аж захлинулась та словами.
Двійник Кременчука з обрізком труби обережно наближався до його спини. Сонька раптом завмерла на місці, зачепившись очима за це зображення.
— Капіта-а-ане!!! Обережно!..
І рвонулась до виходу з рубки, ледь не збиваючи Норильцєва з ніг. Той ледь встиг перехопити її за поперек:
— Куди!?
Від хлопця задушно пахло перегрітим камінням.
— Пусти, пусти! — забилася Сонька в його руках і мимохіть здивувалась тому, як вони змужніли останнім часом. — Не бачиш, чи що?! Капітанові зараз непереливки буде!
— Сидіть тут! — кинув Зоребор дівчину аж до самого пульту (і де лише сили в нього взялися?). — Я сам розберуся.
І вже в наступну мить зник десь у нутрощах „Софії”. Такаманохара було тіпнулась за ним, але враз скам‘яніла: двійник на екрані обома руками заніс обрізок труби над міліцейським кашкетом Кременчука.
— Що тут відбувається? — почулося іззаду.
Перед тим, як обернутись, Сонька відчула, що розпадається на мільйони своїх двійників — відразу й безповоротно. На порозі рубки в здивованій позі завмер Норильцєв. Норильцєв на екрані наближався до люку камери трубопроводів. Такаманохара в шлюзовій камері кудись зникла. Такаманохара в центральній рубці, інстинктивно зробила блок, наче очікувала нападу, а потім загрозливо посунула на… На хлопця в кольчузі, що дещо розгублено спостерігав за її маневрами.
— Ви чого, Соню?!
А та вже блискавичним ударом зносила хлопця з ніг і чимдуж бігла вузьким коридором:
— Богдане, Богда-а-ане!!!
— Соню, Соню, зачекайте, — тупотіло позаду, але Такаманохара майже не звертала уваги на усі сторонні звуки, вже вриваючись до небезпечної камери, яка перетворилась на пастку для їхнього капітана.
Вірніше, вона спробувала це зробити. Але це їй не зовсім вдалося. Бо в затісному приміщенні три дужих чоловіки — двійко камуфляжних близнюків та один близнюк чогось того, що тупотіло позаду — влаштували таку карусель, що місця ще для однієї людини тут просто не знаходилось. Один з чоловіків в камуфляжному комбінезоні доволі вдало захищався від двох інших і це доводило те, що Соньчине попереджувальне репетування таки досягло своєї мети.
Але, що робити далі? Такаманохара на секунду завагалась і цією секундою скористався Норильцєв, який біг за нею з рубки. Однією рукою він рвучко відсторонив дівчину вбік, а другою вихопив з піхв свого короткого акінака і… І, не роздумуючи, всадив його у спину, прикриту кольчугою, що якраз опинилась навпроти нього у коловерті бійки.
Удар був настільки дужим, що лезо з хрустом пробило металеву поверхню, загрузаючи в чомусь жаскому й сипучому. І це було настільки неочікуваним, що Ігор розгублено рвонув меча на себе, з жахом спостерігаючи за тим, як з утвореної його ударом дірки назовні сиплеться дрібний червоний пісок. Наче не людину, а якусь грушу боксерську наскрізь проштрикнули.
Груша повільно розвернулась до Норильцєва з Такаманохарою. Риси обличчя двійника Зоребора на мить скам‘яніли, а потім розпочали якось дивно викривлятися. Наче іграшку надувну здувати хтось розпочав.
— Ось тобі, собако, ось! — галасував десь позаду неї Кременчук. — Ось тобі, чувирло, ось тобі!
Гупання ударів, що линуло звідти, нагадувало гупання міцних кулаків об вже згадану боксерську грушу.
— Та звідки ж ти взялося, опудало!
Раптом Норильцєву здалося, що в очах його затьмарилось і їх наче запоною червонястою застило: обриси усіх речей в камері ставали все більш і більш розмитими. І вже за якусь невловиму мить все зникло в пиловому серпанку, що моторшнувато коливався просто на порозі приміщення. Перед самим обличчям Зоребора.
— Агов, — глухо-глухо, наче з далекого далеку, почувся голос Кременчука, — та що тут відбувається?! Що це таке трапилося, врешті решт?! Припиніть! Припиніть, кажу!!!
Сонька, відштовхуючи Норильцєва, сунулась було до люку, але червоно-брунатна запона, повільно набираючи швидкість, важко завертілась навколо вертикальної осі, відкидаючи дівчину просто на Зоребора.
— Ге-е-ей!.. Допоможі-і-іть!.. Допомо-о-о…
Віддалений крик капітана зник за завиванням шаленого вихору, що вже крутився посередині невеличкого приміщення: „кві-і-і-ізатц… хе-е-едерах-х-х… ге-е-е-ей…”
Сонька з Ігорем раз у раз намагалися заскочити до нього, всією масою своїх тіл кидаючись на збожеволілу масу пилу й писку. І так само раз за разом їх відкидало назад, боляче обдираючи, наче крупним наждаком, усі відкриті частини тіл. А що ж капітан тоді мав всередині відчувати!?
— Кві-і-ізатц-ц-ц… хедер-р-ра-а-ах-х-х… Капіта-а-а-ане!.. Ге-е-е-… Богда-а-ане, Богданчику-у-у!!!
Зненацька багровий вихор вирвався з камери назовні, притискаючи Норильцєва й Такаманохару до стінки коридору і болюче засипаючи очі жменями дрібного піску. Ігор мимоволі заплющив їх, а коли знову набув змогу бачити навколишній світ, то й того встиг помітити, що купу піску, яку, перетворюючи її на довгий бархан, волокло по долівці потужним протягом. Ось гребінь бархану зник за рогом, ось там розпочала зникати і його спадиста частина, а повітря навколо миттєво заспокоїлось. Лише тихесенький шерех ще чувся вдалині: „х-х-хедер-р-рах-х-х…”
Ігор зірвався з місця й прожогом кинувся за зникаючим барханом, котрого якась невідома сила вимітала з „Софії”. В буквальному сенсі вимітала. Бо Норильцєв ще встиг помітити, як останні піщинки зсипалися з трапу, кимсь відчиненої зсередини, шлюзової камери. А потім він кинувся назад, інстинктивно вдаряючи по великому сенсору зачинення та блокування шлюзу, відсікаючи, таким чином, усілякі спроби як виходу, так і входу до їхнього апарату.
За хвилину він знову був в приміщенні розв‘язки трубопроводів і відчував, що його зараз знудить. Просто на доволі чисто виметену долівку, на якій вже не було видно жодної порошинки. Лише деінде застигли криваві плями, перемішані з чимось мертвим і дрібнозернистим. А ще на ній застигло дещо інше. На ній застигло те, чого не передбачали жодні рольові ігри світу. Жодні чесні бої та бійки. Жодний, психічно не розладнаний, розум.
Зоребор знову й знову відвертав очі від жахливої картини: на колінах Соньки, роздряпана майже до кісток, лежала голова скривавленої туші, на яку перетворилось, ще півгодини тому дуже й повне життєвої снаги, чоловіче тіло. Шкіра в нього була буквально зідрана й перетворена на криваву масу. І ця маса була перемішана з зеленкуватим лахміттям, яке ще нещодавно являло тканину військового камуфляжного комбінезону.
А усе це ще трохи смикалось, поступово нерухоміючи, нерухоміючи, нерухоміючи… І усе оте роз‘їдали, роз‘їдали, роз‘їдали солоні краплі сліз, які падали з очей Соньки Такаманохари, що скам‘яніла, схилившись над холодіючим трупом капітана гременецької міліції Богдана Івановича Кременчука.