Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Що стосувалось самоти, то нова планета, здається, цілком виправдовувала сподівання Кременчука. „Софія” повільно намотувала виток за витком на низький орбіті, але ознак життя внизу не спостерігалось. Внизу спостерігалась величезна безкрая пустеля червоного кольору, здиблена деінде паралельними рядами хвилястих дюн. Дюни ті були не лише хвилясті, а й височенні. Місцями до півтори кілометри в вишину, згідно показанням приладів. І як не розсипалися тільки?
Ознак води в пустелі видно не було. Ані калюжі не видно, ані краплини, ані хмарки водяної. Хоча сама атмосфера була цілком придатна для життя: 23 % кисню, 75,4 — азоту та 0,023 — двоокису вуглецю. Так Сонька стверджувала. А щодо води… Яка там вода, якщо температура на поверхні сягала на екваторі майже точки кипіння?! Википіло усе за мільйони років. Разом з життям.
Від останнього Кременчук відчував деяке полегшення. Занадто вже бурхливим було оте життя на попередніх планетах. Він, звісно, нічого не мав проти нього, але… Але зосередитись їм через оту бурхливість аж ніяк не вдавалось. А тут!.. Тихо, спокійно… Хіба що спекотне трохи, але в іншому — ляпота. От тільки, не дивлячись на те, що екіпаж вже майже досконало вивчив природу нового світу, сідати „Софія” не поспішала.
Бо, окрім спеки, дещо не подобалась капітанові запиленість атмосфери. Воно зрозуміло: пустеля, пісок, вітри… Але іноді йому здавалося, що атмосфера планети є якимсь продовженням запилюженого навколишнього простору. Чи навпаки — червоні піски атмосферними вітрами на орбіти дальніх планет викинуло. Отже, як би там ні було, Кременчук вагався щодо посадки. І Соньці поспішати не радив.
До того ж, окрім цього, безжиттєвість нової планети випадала з системи його божевілля. Чи, може, в нього процес одужування розпочався? Але ж в усьому іншому…
Богдан пробіг очима по вузькому коридору інопланетного корабля, в якому він задумливо завмер навпроти комірчини, де ще нещодавно був запертий Норильцєв. „Ні, — зітхнув, — до одужування мені ще дуже далеко. Якщо це взагалі можливо”. І з цим сумним висновком капітан тихесенько штовхнув сріблясті двері комори: цікаво, що туди, окрім електровудки Соньчиної, його дітлашня напхала.
А що напхала, Богдан зрозумів ще того разу, коли Зоребора сюди заштовхував. Зараз лише впевнився в цьому, тільки-но увімкнув тьмяне освітлення затісного приміщення. На акумулятор Соньчиної електровудки були навалені бухти якихось дротів, а на долівці за ними були складені довгенькі й товстенькі, алюмінієвого вигляду, труби. Праворуч же… Праворуч з-за них визирали сині очі-фари арканарського мотоавіадракону.
Але не присутність на борту цього апарату вразила Кременчука. Його вразило інше. Адже біля нього похмуро виблискувало металевими деталями щось, дуже схоже на невеличку гармату. Або на великий міномет. Щоправда, ствол в нього був надзвичайно закоротким, але він дивним чином відповідав діаметру алюмінієвих труб і якщо його наростити ними, то…
— Нксо! Босота! — загорлав Богдан. — А йди-но сюди!!! Звідки тут оцей металобрухт взявся?
— Так це… та оте… — тупцював за хвилину на порозі комори недолугий піррянин, — ото усе друзі Руматині завантажили, коли з „Безвиході” стартувати довелось. Вони мали ото усе в Шаманів вивантажити, але… Але все так швидко пішло, що… Вони ще хотіли на корпусі „Софії” оті труби встановити, дротами отими з‘єднати, але…
Богдан кинув швидкий запитальний погляд на Соньку, яка вже обмацувала незрозуміле причандалля. Перехопивши його погляд, дівчина знизала плечима:
— Зброя, здається… Якоїсь променевої дії. Треба краще розібратися.
„Зброя!!! — аж зайшлося серце Кременчук. — Здається, зброя! Нарешті, нарешті!.. І місцевість навколо відлюдкувата, і трикутник десь загубився. Мабуть, гадає, що ми на зірку звалилися. Що спеклися ми, гадає. От і добре! Оті чудово! А тут — зброя!!! Ніщо, ніщо не заважає спокійненько так вивчити її, встановити, випробувати, а потім дати по зубах будь-кому, хто до них сунеться. А особливо бевзям в чорних комбінезонах. Ні, ну треба ж — зброя!” Серце трохи попустило й враз забилося швидко-швидко.
— Отже, слухай мою команду! — вперше бадьоро за тривалий час махнув рукою Богдан. — Досить нам в усілякі халепи вклепуватись. Значицця так… Такаманохаро, робимо посадку й перевіряємо усі системи „Софії”. За одне й комп‘ютер протестуєш. Нксо, відповідаєш за цілісність вантажу. Норильцєве… — розпочав було й осікся.
Ігор, що тільки-но підійшов до дверей комірчини, почувши, мабуть, згадку крчовника про Румату, презирливо скривив куточки губ, а потім, не вимовивши ані слова, рвучко розвернувся та й пішов геть.
— Норильцєве!..
— Та пішов ти!..
Богдан смикнувся було за ним, але на порозі стояв Нкса і стрибати через піррянина було якось незручно. А Такаманохара вже протискувалась повз нього й кидала на ходу:
— Піду до посадки готуватися. Нксо, ти зі мною?
Крчовник було знову затупцював на місці, але потім якось знічено розвернувся та й почвалав за Сонькою. За мить гременецький мент залишився на самоті в комірчині, загромадженій браконьєрським причандаллям та неземною, незрозумілою поки що для нього, зброєю. Разом із задавненим нерозумінням сутності того, що з ним самим відбувається останнім часом.
А, все ж таки, кебу на плечах Сонька мала. Богдан все більше й більше впевнювався в цьому. З побудовою арканаріанської гармати дівчина розібралась доволі швидко. Виявляється, що стволи-труби можна було не лише нарощувати прямо на гарматі, а й з‘єднувати їх з нею дротами, виносячи на ще більшу відстань. Наприклад, за межі „Софії”, закріплюючи стволи на корпусі апарату. Тоді, спокійно сидячи за пультом гармати всередині корабля, можна було в найкращому й найлітаючому вигляді боронитись від усіх очікуваних та неочікуваних нападників.
Звісно, усе це — теоретично. Бо принцип дії зброї потребував випробування в польових умовах. Але в усьому іншому боцману Такаманохарі можна було вірити. Вона, на відміну від інших членів екіпажу, включаючи, до речі, й самого капітана, почувала себе на інопланетному апараті, мов удома. Ось що значить вільний бомжацький характер! От тільки тестування комп‘ютера… Воно неспростовно доводило, що всі системи працюють нормально. І тоді дивна поведінка далеких зірок ставала зовсім незрозумілою. Але практичному Богдану було на це начхати. В повсякденному житті звертати увагу на поведінку зірок не варто — це породжує романтичні, але цілковито не раціональні сумніви в правильності цього самого повсякденного життя. Астрологія суцільна! А Богдан Іванович завжди був безсумнівно прагматичною людиною.
От і зараз, приєднавши останній дріт до труби, закріпленої на обшивці „Софії”, він задоволено поляскав по ній рукою, змахнув піт з лобу й гукнув до Ігоря, що вовтузився з такою самою трубою на іншому боці апарату:
— Агов, Норильцєве, що там?
— Зараз, зараз, закінчуємо, — озвався Нкса. Сам хлопець продовжував витримувати певний бойкот стосовно командира, спілкуючись з ним лише в разі крайньої потреби.
Навкруги, ген до самого обрію, здибилась дюнами тоскна червона пустеля, над якою нависло малинове небо, помережане деінде смугами чорних, аж вугільних, хмарин. З чого вони складалися, Кременчука зараз не обходило, він сприймав їх, як даність. Як, наприклад, тривожно червоно-чорний прапор Української Повстанської Армії. Було, то й було. Є, то й є. А чи буде, не нам вирішувати. Прагматизм, панове. Втім, усі події останнього часу прагматизму не сприяли.
Богдан мерзлякувато пересмикнув плечима. Що загалом було дивно для цієї спечної планети. Але, що цікаво, зовсім, виявляється, не запилюженої. Уся пилюга її зосереджувалась у верхніх шарах атмосфери. І в цьому теж було щось таємничо-непрагматичне. Бо, згідно прагматизму логіки, порохнява мала здійматись на майже орбітальну висоту ураганними вітрами. От і хвилі дюн до того ж. Не могли ж вони без вітру утворитись?! Але навкруги увесь час стояв майже абсолютний штиль. Лише іноді на гребенях піщаних кучугур виникали каламутні червонясті вихори, що швиденько збігали в западини поміж дюнами та й зникали там.