Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— А куди сам трикутник подівся? Теж наче в пустелі розчинився.
— Та вже ж… — видихнув собі й Богдан, згадуючи про те, як вони з Норильцєвим, розправивши крила мотодракона, карколомними зиґзаґами ширяли над дюнами, не бачачи не те, що жодного сліду, а й натяку на слід їхніх зловісних переслідувачів. Які тільки-но майже в упор обстріляли „Софію”.
Зараз вони вчотирьох — через усі останні події було вирішено увесь час триматися поряд — стояли на корпусі апарату, якого Сонька загнала таки в закинутий бункер. Його замкнений простір дивним чином заспокоював і створював ілюзію безпеки. Сліди ж обстрілу на обшивці цю ілюзію руйнували.
— Слухайте, народи, — раптом по-старечому закректав Норильцєв, схиляючись над матовою обшивкою „Софії”, — щось тут не так.
Екіпаж летючої тарілки, за винятком хворобливо-байдужого Нкси, зацікавлено простежив за його здивованим поглядом.
— Що „не так”? — одноголосно спитали Кременчук і Такаманохара, теж схиляючись над обшивкою апарату.
— От сліди від пострілу, яким нас зачепили ще на Піррі. А ось — від нещодавнього влучення. Невже різниці не бачите?
Різниця була. Перші сліди являли собою оплавлені жолоби, що покраяли поверхню „Софії”. Другі — якісь кристалічні нарости, покоцькані мікроскопічними западинками. Наче жменю дрібного шпроту в них щосили жбурнули. Або великозернистого піску.
Кременчук випростався й задумливим поглядом обвів поверхню їхнього багатостраждального апарату. Ліворуч в червоному світлі каплавухового сонця, що якраз опинилось навпроти виваленої частини стіни бункеру, виродливо жолобилися рубці, отримані „Софією” на Арканарі. Вони були цілком подібні до піррянських.
— Висновок? — із цікавістю зиркнув Богдан на Зоребора.
Той розвів руками:
— Так очевидно ж. Різними типами зброї в нас влучали. На Піррі, на Сорорі, на Арканарі — один, а тут…
— Ар-р-ракі, — раптом прорипів Нкса.
Усі дещо спантеличено обернулись до крчовника.
— Ар-ракі, — повторив той. — Ця планета називається Арракі.
Кременчук з Такаманохарою перезирнулись поміж собою. Норильцєв зосереджено набурмосився.
— З чого це ти взяв, дитино? — обережно-обережно запитав Богдан. — Хто це тобі нашептів?
— Так це ж всі знають, всі. І той вітер, що мене здійняв, теж знає. Саме так він казав. Арракі ця планета називається.
— Вітер, вітер… Дар Ветер… — почухав неголену щоку Кременчук і хотів ще щось додати, але його перебив Норильцєв.
— Планета Арракі більш відома під назвою Дюна, — зненацька вичавив він і голос його став чимось схожим на рипливий голос Нкси.
Такаманохара здивовано втупилась в хлопця, а Кременчук… Кременчук зненацька відчув якесь полегшення. Наче в нього з голови брилу камінну витягли. Трохи дивним було лише те, що таке славне відчуття викликалося поновленим усвідомленням власного божевілля. Гарно, все ж таки, іноді хворим бути. Безпечно.
— Дюною, — кинув до здивованої Соньки, — ціла тобі епопея фантастична зветься. Усю її осилити я не спромігся, але фільм дивився. А написав її… Як там автора звали?… Фен… Хер…
— Френк Герберт, — похмуро нагадав Норильцєв. — В „Оріоні”… В клубі рольових ігор нашому гременецькому свого часу добрячий гурт підібрався, щоб в Дюну зіграти. Я теж було захопився, усю книгу перелопатив, але… Але відійшов потім. Чисте фентезі таки краще. Особливо наше, слов‘янське.
— Слов‘янське, слов‘янське, — передражнив його Богдан. — Трипільско-оріянське… Тьху, ти!.. Нявки-хованці, дракони-гобліни, Дюни, розумієш, війни зоряні! Однакова чортівня! Ні, щоб так, як раніше… І затишніше, і зрозуміліше. Щоб понеділок у суботу розпочинався, як у Стругацьких. Або світ Великого Кільця, як в Єфремова. Туманність Андромеди там, бранці залізних зірок… Ото ігри! На мужність, а не на цікавість. А персонажі ж які! Самий лише Дар Ветер, наприклад…
— Ви вже про нього оповідали, — похмуро, як і раніше, перервав капітана юнак.
— Оповідав. От тільки ти слухав, а не чув. А це ж та людина, на яку хочеться схожим бути! Знову ж і коренів наших, слов‘янських. Такий собі козак Мамай майбутнього, а не якийсь там мерлін-шмерлін. А тут — Дюна їм!.. Арракі, розумієш, матері її ковінька!
Такаманохара в розмову не втручалась, на роздратований вилив капітанських емоцій уваги не звертала, а зболене спостерігала за Нксою, що знічено тупцював на місці.
— Арракі, — підтвердив той останні слова Кременчука. — Бене Гессерит… Квізатц Хедерах…
— Що-о-о??? — захлинувся своїм обуренням Богдан.
Тьмяне повітря бункеру наче вітер сколихнув: „ге-е-есерит…” А пісок зарипів: „хедер-р-рах…” В Кременчука навіть дрижаки по шкірі побігли. Інші члени його екіпажу, здавалось, відчували щось подібне. Окрім одного Нкси, який раптом забубонів, по-шаманські підстрибуючи на місці:
— Думки лінькуваті, брунатний спокій… Як шкода пришелепуватих, ах, як шкода! Лінощі й лінощі з ранку до опівночі… Бутерброд сам лізе у рот…
В розпеченій тиші величезного приміщення, біля однієї зі стінок якого сиротливо зіщулилась „Софія”, розпочала зростати крижана моторошність.
— Це був час найглибших перемін, — продовжував між тим піррянин. — Союз, Бене Гессерит і Ландсраат… Головний оплот проти анархізму, головний… Молитва проти страху… Блакитна книга… Це був час найглибших перемін.
— Нкса? — спробувала було зупинити крчовника Такаманохара, але той наче не чув її.
— Помаранчева Католицька Біблія… — бубонів він, розгойдуючись з боку в бік. — Галактофізичний детермінізм… Комісія Всесвітніх Проклятих…
— Нксо, дитино, припини! Та що це з тобою? Ти що?!?
— Я? — раптом смикнувся піррянин. І оголосив: — Я є сіть в морі часу, що здатна увібрати в себе і майбутнє, і минуле. Я — рухлива мембрана, від якої не можна піти.
— Я тобі піду! Я тобі так зараз піду!.. А ну, припини!!!
— Не ліз! Не торкай хлопця!!!
— Я є тут. Тобто, я існую.
— Нксо, ріднесенький, ми бачимо, бачимо, що ти тут. Ми віримо, віримо, що ти існуєш. А ти нас бачиш? Бачиш???
— Плоть не повинна нівечити дух.
Кременчук з Такаманохарою стрибали навколо крчовника, пробуючи заспокоїти його. Один — своїм роздратуванням, друга — своєю стурбованістю. Вочевидь, ці дві різнойменні сили врівноважували одна одну і аж ніяк не впливали на піррянина. Норильцєв з якоюсь відчуженою зацікавленістю спостерігав за усіма.
Раптом він рвучко випростав руку в напрямку Нкси й гортанно прокричав:
- Іркут-ей! Соо-соо-соок!
Капітан з дівчиною перелякано обернулись до нього. Невже ж і цей!?!
— Що означає тінь, яка відображує битий шлях Божеського Визначення? — не звертаючи на них уваги, запитав Норильцєв у Нкси.
Той на хвилинку замислився, а потім прорипів вже зовсім чужим проіржавленим голосом:
— Вона попереджає про те, що символи осяяні тоді, коли їхній первісний сенс втрачений, і що підсумку усіх значень, яких можна досягти, не існує.
- Ігоре?
— Не звертайте на мене уваги. Просто я Нксу перевіряв. Як би я не був на сто відсотків впевнений в тому, що він не знайомий із земною фантастичною літературою, то…
— То?…
— …то сказав би, що він на пам‘ять знає усю „Дюну”. Так і сипле термінами звідти.
Піррянин, нарешті, заспокоївся і знову завмер не віддалік від дивних слідів, залишених на обшивці „Софії” зброєю чорних кіллерів, застосування якої ставало вже звичним для землян. От тільки типи зброї чомусь стали різними. Кременчукові знову здалося, що на нього з усіх кутків бункера дивляться мільйони холодних павучих очей. По тому, як Зоребор з Такаманохарою раптом теж розпочали роззиратися по боках, можна було зрозуміти, що й вони теж відчувають щось подібне.
— Гаразд, — мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан, — обдивились, послухали, перевірили, що аж ніяких серйозних пошкоджень на корпусі немає, треба й честь знати… Пішли до середини… Треба з двигунами тепер розібратись: чого це вони скисли? Тут Такаманохарі й карти в руки. А ти, Ігоре, за Нксою подивись. Не знаю, де він „Дюни” начитався, але те, що перелякався хлопець вкрай, то це точно. І ще… Про всяк випадок, усі чергувати будемо, аби жодна зараза в полі зору неочікувано не з‘явилася. Зоребор — перший.