Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Нікуди вони не вивалились, а, зализуючи синці та опіки, залишились на самоті в запилюженому просторі червоної зірки. Але, не дивлячись на вдалу втечу, все інше було чомусь погано. Згаданий простір був тоскним і каламутним. Так само, як і напружена атмосфера на борту апарату. Здоров’ячко, до речі, теж не балувало. Сльозилися обпалені очі, в яких слабко мерехтіли звичні срібні вогники упереміш з іскрами нещодавньої всесвітньої пожежі, нило серце й слабко саднило, покраяне склом й заліплене лейкопластиром, обличчя. Мармиза в Кременчука була ще та. Піратська в нього мармиза була.
— Нксо, обережніше, обережніше давай! Повільніше, — буркнув капітан, спостерігаючи за тим, як малий крчовник захоплено грається на пульті сенсорами двигунів.
Саме — грається. Бо для серйозної роботи по керуванню апаратом йому ще не вистачало ані досвіду, ані хисту. Але на малих швидкостях піррянин вже міг підмінити своїх старших товаришів. А пересуватися у цій іржавій каламуті, що розкинулась за бортом, доводилось саме таким чином — дуже й дуже повільним чином. До того ж Кременчук мав велику підозру, що крім пилу тут бовтається сила-силенна усіляких астероїдів. На кшталт того, об який вони ледь не буцнулись поблизу орбіти Арканару. А може й ще щось бовтається. Типу чорних трикутників або двійників тарілки, створених невідь ким і невідь для чого.
Про сам феномен, котрого бачив лише він один, Богдан намагався поки що не згадувати. Як і про далекий, загублений поміж імлистих зірок, Арканар. Бо в капітана й досі пекла щока, по якій його щосили хлебеснув Норильцєв, тільки-но вирвався зі своєї комірчини. Розлючений Кременчук здійняв було тоді свого значущого кулачиська, але Такаманохара так шарпнула його за комір камуфляжного комбінезону, що Богдана буквально кинуло до протилежної стінки крізь завірюху клятого мерехтіння, що знову в повну силу забуяло в очах команди „Софії”.
„Дура! Дурепа!!! — репетував капітан. — Це ж бунт в каме… На борту бунт! Це ж… Це ж… Нам же разом ще бозна скільки сидіти! Тобто, летіти”. А Сонька вже перехоплювала хлопця за поперек і обережно, наче хворого, вела його до каюти. І навіть спина її випромінювала крижане презирство до їхнього рятівника. І волохатий Нкса розгублено тупцював на порозі рубки, не розуміючи, що воно відбувається. І чомусь не лють, а сором обпалював покраяні щоки Кременчука.
„Та що я міг зробити, що?!? — трусячи руками в повітрі, кричав він їм услід. — Я ж не здимів, не здимів з Арканару! Ви ж самі знаєте, що під час обертання „Софія” стає некерованою, що її, біс його знає куди, несе!.. Самі ж знаєте!!!” А в уяві його знову й знову поставало, розірване прощальним криком, обличчя Румати, яке застило обличчя Корнелії, потім — колишньої дружини його, Олени, обличчя. Крізь яке проступали Сніжанчини риси, а ще потім… А ще потім просто запона сліз застила очі капітана Кременчука.
— Обережніше, кажу! — буркнув Богдан до Нкси, спостерігаючи за тим, як Сонька в золотавому комбінезоні, перешитому з вишуканого іруканського плаття, з‘являться на порозі рубки. Вигляд у ньому, до речі, вона мала цілком інопланетно-футуристичний: така собі гостя з майбутнього з японським родоводом. І, треба визнати, дуже симпатична гостя.
З далекого далеку тихо й тоскно линула мінорна музика: Норильцєв знову взявся за свій синтезатор. Теж, до речі, якийсь японський. І, взагалі, уся ця тарілка мала ледь відчутний флер Країни Сонячного Сходу. Присутність, мабуть, Такаманохари на борту на це впливала.
— Як… — „він?” хотів було спитати Богдан за Ігоря, але, зиркнувши на похмуре Соньчине обличчя, встиг поправитись: — Як спостереження? Є дані за цю систему?
— Є, — механічним безбарвним голосом відгукнулась Сонька. — Одна зірка червоного класу. Три планети земного типу. Одна майже поряд.
— Так це… Ото… — трохи заметушився Кременчук. — Треба б до неї. Сховатися, чи що, поки що треба. Розібратися ж бо треба, чи що.
— Угу. Треба. Розрахунок траєкторії я вже зробила. Зараз подивимось, — і Такаманохара зосереджено й трохи відсторонено заграла сенсорами.
— Одначе, Сонько, розумна ж ти дівчина, — улесливо кинув Богдан. — Щоб ми без тебе робили? І як таку розумницю до бомжатнику занесло?
— Не твоя справа, — сказала, мов відрубала, дівчина в золотавому комбінезоні. Кременчук навіть зіщулився трохи.
— Та я ж… Я ж не те… Я ж нічого, — пробелькотів і, намагаючись бути веселим, додав: — Я оце… Я оце думаю. Треба тебе в званні підвищити. Я оце думаю, боцманом ти в нас будеш. Досить в матросах бігати.
Жарт наразився на крижану мовчанку.
— А Ігр? — раптом пискнув Нкса. — Ігр хто в нас?
— Ну, Ігор… Ігор юнгою є, — задріботів Кременчук, вдячний піррянину за те, що той втрутився у розмову. — І за віком юнгою, і за…
І раптом осікся, відчувши зневажливий погляд Такаманохари.
— Капітане! — кинула вона. — Якщо ти не помітив, то придивись уважніше. З деякого часу Ігор у деяких відношеннях став дорослішим, ніж…
І теж осіклася, виводячи на екрани дані своїх розрахунків щодо можливого пересування „Софії” до найближчої планети в межах цієї запилюженої зоряної системи. А за одне й деякі інші дані, які вже стали пунктиком дівчини. В рубці знову запанувала незатишна мовчанка. Музика синтезатора розпочала набувати нервових ноток.
— І все ж я не розумію, — звернулась раптом Такаманохара до самої себе, начебто нікого більше й в рубці не було. Особливо Кременчука Богдана Івановича. — Не розумію я, — повторила. — Як ми можемо робити правильні розрахунки траєкторій, якщо… Ти, Нксо, й дійсно повільніше пересувайся. А, може, й взагалі на одному місці зависни, поки я… Поки я з комп‘ютером розберусь.
— А що таке? — засовався на місці Кременчук. — Які такі траєкторії неправильні? Які такі комп‘ютери неперевірені? Ми з тими неправильними та неперевіреними он як від зірки цієї гасанули. Лише курява космічна знялася.
— Ага, гасанули, — неуважно відкликнулась Такаманохара, а потім звисока зиркнула на капітана. — Авжеж, гасанули. І курява знялася. Але бортовий комп‘ютер протестувати така треба.
— Якого біса?
— А такого. За даними цього біса комп‘ютерного, чи навпаки — комп‘ютера бісового, знову змінились деякі фундаментальні процеси, що у всесвіті відбуваються. Слава Богу, що змінюються лише його процеси, а не константи.
— Чиї константи? Всесвіту чи Бога? — в тон дівчини хмикнув Кременчук.
Сонька на хмикання це не зреагувала, зробивши вигляд, що не чує капітана.
— Як би вони змінилися, від нас… Ні, від світу цього нічого б не залишилось, а так… — Вона пожувала губами. — А так знову лише зірки себе неправильно поводять.
— Що, знову в іншій бік крутитися розпочали? — зрозумів нарешті Богдан.
— Ні, — помітила, врешті решт, Сонька його присутність. — Ні. Вони знову… Всесвіт знову… Линути він повз нас розпочав. Як ото на Піррі. Але… Але в інший бік, — закінчила вона розгублено-трагічним шепотом.
— Та хай вони хоч куди линуть! — з незрозумілим полегшенням відкинувся Богдан на спинку крісла. — Нам що з того? Нам би шлях до Землі відшукати. Курс до неї прокласти. Додому. А то ми тут скоро зжеремо один одного!
— Курс, курс! — визвірилась Сонька. — А я про що торочу? Але як ми його вирахуємо, якщо комп‘ютер такі дані видає?!
— Так не базікай, а перевір отой комп‘ютер!
— І перевірю!..
— І перевір!..
Вони, мабуть, вчепились би одне одному в горлянки, якби звідкись збоку не зітхнув Нкса. І вже не розгублено-трагично, як ото тільки-но Такаманохара, а по-дитячому ледь вередливо:
— Ох, і не подобається вона мені!
Український мент з бомжихою японського походження повільно повернули голови в бік екрану, на який вказувала худенька рука інопланетної істоти. На ньому, згідно траєкторії польоту, розрахованої бортовим комп‘ютером, у пиловій каламуті завмерла збільшена мета цього самого польоту. Червоного, аж гангренозного, кольору планета, помережана смугами темного хмаровиння. З нутрощів „Софії” лунали тужливі — аж серце краяли! — синтезовані електронікою, акорди.
А планета й дійсно виглядала тривожно та непривітно. Але Кременчуку було начхати на це. Кременчуку хотілося вийти на свіже повітря, на відкритий простір, побути на самоті хотілося Кременчуку, аби хоча б годину не бачити ані Нкси, ані Норильцєва. Ані клятої роздратованої Соньки не бачити. Теж мені, принцеса інопланетна! Бомжиха, вона бомжихою є хоч в джинсах запраних, хоч в платтях золотих. Хоч на Землі, хоч на Піррі з Соророю, хоч на Арканарі. Хоч на цій запилюженій кулі, що червоним оком світлофору некліпно завмерла посередині екрану монітору бокового огляду.