Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Капітане, а ви не вважаєте, що це й насправді може бути Дюна? Тобто, Арракі?
— Ага, Арракі… І вигаданий Пірр — Пірром був, і Сорора — Соророю, і Арканар… — Богдан осікся, боячись нагадувати хлопцеві про Румату. — Дюна, розумієш! Арракі!.. Знову про бібліотеку космічну гроші! — Богдан старанно оминав напад чергового божевілля. — І взагалі, ти що, не пам‘ятаєш?! Там же бедуїни оті вільні були, черв‘яки піщані, спайс-меланж, інтриги усілякі дворцові. А тут… Жодного тобі життя.
— А двійники звідки? — встряла таки Сонька.
— Та й та Дюна, — наче не чуючи її та погоджуючись з Кременчуком, хитнув головою Норильцєв, — була розташована в системі Канопуса. Схожа ця зірка на Канопус? — запитав він невідь в кого, дивлячись на те, як у проламі за обрій сідає величезне капловухе світило.
— Це в тебе спитати треба, — пирхнув капітан. — Чи он у Такаманохари. Це ж ви у нас астрономи-теоретики. Я більше практик. І от, як практик, кажу вам: а, ну, хутко — двигуни лагодити! Бо ще двійко вихорів здійметься — нас тут назавжди засипле-поховає. І допомоги трикутної в цьому не знадобиться.
— Бі-ла кайфа! — ледь насмішкувато кинув Норильцєв.
— Чого? — визвірився Кременчук. — Який такий кайф? Я тобі покайфую зараз!
— Спокійно, капітане. Це — по-дюнівські „амінь”. Тобто, подальше не потребує тлумачення.
Кайфувати було ніколи. Опісля того, як встановили графік чергування, усі, окрім крчовника, розбрелись по „Софії”, поступово приводячи апарат до ладу і лише зрідка збираючись докупи в центральній рубці. Але на тривалий час збиратися не виходило. Ось і зараз…
— Ти, капітане, піди, мабуть, сьомий трубопровід перевір. Он він на моніторі зеленим висвітився.
— Одначе, хто в нас командир?! Ти чи я? — пробурмотів Кременчук, важко здіймаючись з крісла.
— Ти, ти, — миролюбно озвалася Сонька. — Але ж я краще за тебе усю цю систему вивчила. Мені лиш би усю загальну картину бачити. А її лише тут, в рубці, добре видно.
— Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Що там Норильцєв?
— Плазмові вентилі продуває.
— Нкса так і не допомагає?
— Ні. Спасибі за те, що хоч іноді за оточенням „Софії” спостерігає. А так сидіть у каюті та бурмоче щось про „квізатц хедерах” та „бене гессерит”. Що це таке, до речі, роз‘яснить мені хтось, нарешті, чи ні?
Кременчук зупинився вже на порозі рубки.
— Гессерит?… Н-ну… Я точно не пам‘ятаю. Нехай краще Зоребор тобі це розтлумачить. Але… Але, здається, було це щось на кшталт релігійного ордену. Жіночого, чи що. І хотіли ті жіночки істоту незнищенну вивести — квізатц хедераха, якому підвладні будуть і час, і простір. Це так, по простому. Мракобісся, одним словом.
Уважно слухаючи Кременчука, Сонька перемкнула екрани, на одному з яких з‘явився Норильцєв, що зосереджено вовтузився біля плазмового причандалля.
— О! — помітив його й Богдан. — Я ж кажу: краще в нього розпитай. Він теж, хоч і молодий, а мракобіс вже ще той. Трипілля-Гіперборея… Тьху!.. Фентезі йому в печінку!
— А отой Дар Ветер, про якого ти казав, він не мракобіс? З релігійної точки зору?
Відповіддю Такаманохарі була мовчанка. Вона кинула швидкий погляд через плече: капітана в рубці вже не було. Наче в повітрі людина розчинилась.
Сонька зітхнула й перемикнула ще одну групу екранів. На одному з них була видна широка камуфляжна спина капітана, що вузьким коридором простував до одного з найвіддаленіших закутків „Софії”, через який проходив сьомий трубопровід. Можна було, звісно, окликнути його, посварити за неввічливе ставлення до цікавої дівчини, але ця дівчина лише махнула рукою та й перевела погляд на екран з Норильцєвим.
Той якраз, змахнувши з лобу крапелини поту, повертав до неї своє, дуже змарніле останнім часом, обличчя.
— Соню, ви мене чуєте? — плеснулося в мікрофонах.
- І чую, і бачу. Що там таке?
— Мені здається, що тутечки прийдеться перемичку ставити. Але одному незручно. А де капітан?
— Капітан до трубопроводів пішов. Зараз я до тебе заскочу.
Кременчук на екрані зникав за рогом коридору, чия дуга в тому місці різко звертала праворуч.
— Ага, заскочте, заскочте. Тільки по дорозі й до комірчини заскочте, де ваші акумулятори стоять. Дроту візьміть метра зо два.
— Нема проблем, зараз буду.
Сонька легко вислизнула з затишних обіймів крісла і посунула в напрямку, протилежному тому, в якому пішов капітан. За пару хвилин вона вже відчиняла сріблясті двері того невеличкого приміщення, яке спочатку вона сама, а потім і Вільні Лялькарі з подачі Нкси перетворили на склад. В складі було темно й чомусь тривожно. Такаманохара до межі відчинила двері, вмикаючи тим самим автоматику освітлення і… І здригнулася від несподіванки.
Спиною до неї завмер чолов‘яга в камуфляжному комбінезоні, що до того порсався біля купи навалених дротів.
— Капітан?!?
Репнутий козирок благенького міліцейського кашкету сторожко повернувся до Такаманохари. Риси обличчя капітана чомусь здавалися трохи розмитими, а саме воно дещо переляканим.
— Чого тобі?
— Т-ти… Ти ж до сьомого трубопроводу пішов?!
— Я?! А, так… Та мені там потрібно… Мені там було потрібно ось… Я й сюди зазирнув. Ну, я пішов? — якось запитально кинув Кременчук, протискуючись повз Соньки з метровим відрізком залізно-магнієвої труби, що залишилась опісля встановлення стволів арканаріанської гармати на корпусі „Софії”.
Такаманохара мовчки й чомусь трохи нажахано відсторонилась від нього:
— А чого це ти в темряві?
— В темряві? Так двері зачинилися, — з незрозумілим полегшенням посміхнувся Кременчук.
І, вже оминаючи дівчину, додав:
— А Дар Ветер, Такаманохаро, не мракобіс тому, що він — людина принципово світлого майбутнього, а не заморочених, від слову „морок”, Зореборівських бойовисьок. Того самого майбутнього, яке в нас, на жаль, не вийшло.
— В кого це „в нас”?
Але знову, як і нещодавно в рубці, Богдан не відповів, повільно зникаючи в люмінесцентному освітленні „Софії”.
Сонька провела його поглядом, знизала плечима і хотіла було вже зайти до комірчини, як раптом відчула драглисту хвилю холоду, що відразу усією своєю вагою посунула на неї: вона дуже добре знала розташування усіх приміщень свого корабля і тому була впевнена в тому, що для того, щоб зайти до комірчини, Кременчук обов‘язково мав зустрітись з нею. Або в прохідній рубці, або десь в коридорі.
Відчуваючи, що ноги в неї стають ватяними, Сонька рвучко крутнулась на місці:
— Капіта-а-а-не!!!
Але навколо вже нікого не було. На борту „Софії” царювала абсолютна, якась неприродна, тиша.
Раптом позаду почулися чиїсь легенькі кроки. Вони були спокійними. Ані напруженими, ані знервованими не були ті кроки, але Такаманохара відчула, як її жорстке синяво-чорне волосся стає дибки. Бо, повільно обертаючи голову через плече, вона вже знала, кого зараз побачить.
Худорлява дівчина в золотистому комбінезоні, вільно вимахуючи руками, незалежною ходою простувала по коридору, жодної уваги не звертаючи на ошелешену Соньку. Досить того було, що та сама на неї увагу звернула. Тобто, на саму себе. Тобто…
Остаточно заплутавшись в нажаханих думках, Сонька онімілою, наче дошка, спиною притиснулась до стінки, зростаючись з нею і пропускаючи повз себе свою… Копію?… Двійника?… Саму себе?… А хто ж тоді вона сама є?!? Копія копії?
А дівчина, що взялася невідь звідки, навіть не зиркнула на перелякану Такаманохару. Наче й не було її тут. І ця байдужість стала останньою краплею жаху, що, врешті решт, переповнив дівчину. Вона зненацька відчайдушно заверещала, крутнулась на підборах і, потилицею відчуваючи доторк чогось незбагненного, кинулася назад, до рубки, вперше за увесь час своїх мандрів жодним чином не контролюючи себе. Все ж таки, з усіх людських жахів жах бачення самого себе збоку є чомусь найбільшим. Через те, мабуть, що людина підсвідомо вірить лише у свій власний всесвіт, в якому вона розчинена до невидимості, і коли її позбавляють цієї приборканої невидимості, матеріалізуючи незнайому суть у знайомі форми, то це викликає відчуття падіння в цілковиту порожнечу.