Капітан космічного плавання

Добре, що труби були вже ними закріплені. А ще краще було те, що Кременчук, міцно заплющуючи очі й стискуючи губи, встиг вчепитися в них. А вже в нього вчепилась Такаманохара, відчуваючи, що ось-ось розірве своїми пальцями жорстку пропотілу тканину камуфляжного комбінезона. Сам же Богдан, схилившись уперед і випнувши підборіддя, однією рукою натягував на нього ремінець свого міліцейського кашкета, відпльовуючись від дрібного піску.

Соньці теж не завадило б це зробити, але вона, відчуваючи, як малесенькі піщинки сипляться кудись аж на дно її легенів, спробувала висипати їх звідти разом із знавіснілим криком:

- Ігоре-е-е!!! Нксо-о-о!!!

Кременчук, міцно припнувши свого кашкета, врешті решт, охопив дівчину вільною рукою і вслухався у завивання вихору.

— Ге-е-ейра-а-ат! — здавалося, чувся йому якийсь мінорний спів. — Кві-і-і-ізатц-ц-ц хе-е-едера-а-а-ах!.. — І раптом: — …піта-а-ане!.. — пробилося крізь музику червоної планети і краєм ока капітан помітив, як якась темна пляма майнула у вихорі з того боку, де Норильцєв з Нксою ладнали свою частину стволів до обшивки „Софії”.

Богдан труснув головою, щосили притискаючи до себе напружене тіло Такаманохари і відчуваючи, що разом із цим рвучким рухом щось змінилось в навколишньому світі. Бо на мить знову тихо стало в цьому навколишньому світі, а потім ця сама тиша боляче вибухнула відчайдушним криком Зоребора:

— Капіта-а-ане, Нкса! Нкса, капіта-а-ане!!!

А Кременчук вже бачив, як у верхній, широкій частині вихору, що вже розпочав стрімко здійматись по крутому схилу дюни, метляється якась чорна річ і з жахом усвідомлював, що це — легесеньке тіло крчовника.

— Ах, ти!.. — очманілими поглядами втупились один в одного Богдан із Сонькою, а в наступну хвилину дівчина, легко вислизнувши з чоловічих обіймів, буквально скотилась вниз з розпеченої обшивки апарату.

Капітан з‘їхав слідом за нею, горлаючи на ходу:

- Ігорю! Ігорю, швидко — в апарат! Злітаємо, Ігорю, злітаємо!..

А той вже біг по схилу дюни услід за зникаючим вихором, майже по щиколотки вгрузаючи в багровий пісок. Але, почувши крик Богдана, зупинився з ошелешеним виглядом, мить повагався, а потім вперекидь покотився вниз разом з клубами здійнятої порохняви, просто до відчиненого люку „Софії”.

Вже за пару хвилин увесь екіпаж зайняв свої місця, втиснувшись у крісла центральної рубки, і срібляста таріль буквально вистрибнула на гребень дюни, за якою зник вихор, що утягнув із собою піррянина. Вистрибнула вона, значить, впираючись корпусом у криваве небо, покраяне пласкими чорними хмарами і… І завмерла на місці, наче вдарившись з усього розгону об це саме жаске неприродне небо: з-за наступного валу дюн обережно, але впевнено, здіймалась трикутна маса, на передній грані якої вже зароджувалися вогники майбутніх пострілів.

— Ч-чорт! — видихнув Кременчук, каменіючи усіма п’ятдесятьма трильйонами клітин свого тіла.

— Та вже ж! — крекнула поряд і Сонька.

Лише Норильцєв, мигцем мигнувши по обрисах трикутника, що повільно займав бойову позицію, продовжував роззиратись вусібіч, шукаючи слідів безпомічного кошлатого створіння, зниклого в пустельних просторах безжиттєвої планети.

Слідів видно не було. Було видно декілька вихорів, які розліталися в різні боки, але які явно мали набагато меншу потужність, ніж той, що уніс Нксу.

Трикутник же пару разів хилитнув у вертикальній площині передньою гранню і теж завмер, зловивши, вочевидь, „Софію” в проріз — чи що там у них є? — прицілу.

— Сонько, — тихо й обережно спитав Кременчук, усією шкірою відчуваючи напружену вібрацію їхнього апарату, — Сонько, ми ж хотіли зброю арканаріанську випробувати?

— Хотіли, — так само обережно відгукнулась та, вислизаючи зі свого крісла.

— В польових умовах?

— В них самих, — це вже на порозі рубки.

— Так якого біса! — загорлав Кременчук, прислухаючись до швидкого тупоту дівочих ніг по коридору. — Займай бойовий пост! І стріляти за моєю — чуєш? тільки за моєю! — командою.

Та й, примруживши очі, обома руками вперся в сенсори пульту, ледь підіймаючи передок „Софії” і спрямовуючи стволи, принайтовані до її обшивки, просто на корабель супротивників.

Два апарати — чорний трикутний і сріблястий дископодібний — завмерли один проти одного в закривавленому небі. І який би не був зосереджений Кременчук, але він встигав насолоджуватись якоюсь злою радістю від того, що може, нарешті, дати одкоша клятим нападникам. Дочекався! Лиш би зброя арканаріанська не підвела, лиш би зброя…

— Капітане, — раптом негучно озвався до нього Зоребор, — знаєте, чого вони вичікують?