Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Мені нема чого приховувати. Я завжди пишався своєю професійною діяльністю, — мовив Сет. Він поглянув на присутніх і вів далі: — І якщо тобі, Джоне, потрібні докази, то раджу роззирнутися. У цій кімнаті можна побачити півдюжини моїх колишніх підопічних і трьох спеціалістів, із якими я працюю зараз, кожен із них є творчою й цілісною особистістю, і це робить честь його чи її (з цими словами він низько вклонився Карен Джай, одній зі своїх практиканток) професії, а отже, свідчить і про ефективність моєї роботи.

Маршал здригнувся. Схоже, що Сет має намір усе ускладнити. О Боже! Сет, який саме оглядав усіх присутніх, одразу впіймав його погляд. Маршал відвернувся — і виявилося, що він зробив це тільки для того, аби зустрітися поглядом з Велдоном. Він заплющив очі, щосили стиснув сідниці та ще більше зіщулився. Тим часом Сет не вгавав:

— А знаєш що для мене справді принизливо, Джоне? До речі, в цьому й полягає різниця між нами. Принизливими є несправедливі звинувачення, коли тебе обмовляють, а ти не докладаєш жодних зусиль, щоб себе захистити. Тому пропоную перейти до справи. Озвучте ці звинувачення. Хто мене звинувачує? Я хочу почути їх по черзі.

— У листі, який ви всі отримали, включно з тобою, Сете, комітет із питань освіти наводить повний перелік порушень, — зауважив Джон Велдон. — Зараз я їх озвучу. Почнімо з бартеру: проведення психоаналітичних сеансів в обмін на послуги особистого характеру.

— Я маю право знати, кому належить кожне конкретне звинувачення, — наполегливо мовив Сет.

Маршал знову здригнувся. «Мій час настав», — подумав він. Саме Маршал привернув увагу Велдона до бартерної «політики» Сета. Вибору не було: він підвівся й заговорив з усією впевненістю і прямотою, на які був здатен:

— Я беру на себе відповідальність за звинувачення в бартері, — мовив він. — Кілька місяців тому до мене звернувся новий пацієнт, фінансовий консультант, і під час обговорення умов нашої співпраці він запропонував обмін послугами. Погодинна оплата в нас була однакова, тож він сказав: «Чому б нам не обмінюватися послугами замість передавати з рук у руки кошти, що підлягають оподаткуванню?» Звісно, я відмовився і пояснив, чому такий варіант завдасть терапії шкоди, причому на різних рівнях. Тоді він звинуватив мене в обмеженості й відсутності гнучкості та назвав імена двох людей (один із них був його колегою, а інший молодим архітектором), які уклали «бартерну угоду» з Сетом Панде, колишнім ректором Інституту психоаналізу.

— Я дам вичерпну відповідь стосовно цього звинувачення у свій час, Маршале. Та зараз не можу не поцікавитися: чому мій колега, друг, ба більше — колишній підопічний — не поговорив про це зі мною, не звернувся з цим запитанням особисто до мене?

— А де написано, що психоаналітик, який отримав якісну підготовку, має до кінця своїх днів ставитися до свого колишнього терапевта, як до батька? — запитав Маршал. — Адже саме від вас я дізнався про те, що головна мета терапії — допомогти пацієнтові попрацювати над перенесенням, відділитися від батьків, стати незалежною і цілісною особистістю.