Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал підвівся.

— Протестую! Те, що ви намагаєтеся залучити пацієнтів до цієї прикрої дискусії, — це недоречно і свідчить про нестриманість. — О, знову це слово — його улюблене! — Гадаю, нам не варто зважати на ці недоладні судження. На їхню думку впливають два фактори: перенесення і особистий інтерес. Ви запитуєте їх про швидкість, про паскудний, не­якісний психоаналіз — звісно, вони з вами погодяться. Атож, їх цілком задовольняє ідея трирічної експрес-підготовки. А якому кандидатові це не сподобалося б? Однак ми віддаляємося від реальної проблеми і йдеться про вашу хворобу та її вплив на ваші погляди й роботу. Сете, згідно з вашим припущенням, хвороба наділила вас прагненням завершувати роботу з пацієнтами якомога швидше. Ми всі це розуміємо та співчуваємо. Хвороба вносить корективи у ваше майбутнє, і, зважаючи на ситуацію, це можна зрозуміти. Але це не означає, — вів далі Маршал, чия впевненість у собі зростала, — що ваші нові перспективи, що їх породжує прагнення поспішати, слід презентувати студентам як психоаналітичну доктрину. Пробачте, Сете, але тут я мушу погодитися з комітетом із питань освіти: саме час розглянути питання щодо вашого статусу викладача та вашої здатності працювати в цьому статусі й надалі. Психоаналітична організація не може дозволити собі ігнорувати питання наступництва. Якщо з цим не можуть упоратися психоаналітики, чи можемо ми очікувати від інших організацій, які звертаються до нас по допомогу, — корпорацій, урядових організацій — що вони зможуть розпочати процес передачі відповідальності та влади від старих можновладців до нових поколінь?

— Так само ми не можемо дозволити собі ігнорувати й те, — проревів Сет, — що за владу зазвичай тримаються нездари!

— До порядку! — стукнув молоточком Джон Велдон. — Повернімося до справи. Спеціальний комітет привернув нашу увагу до ваших публічних і опублікованих заяв, які фактично атакують і підривають репутацію важливих основ теорії психоаналізу. Скажімо, у нещодавньому інтерв’ю «Vanity Fair» ви нещадно висміяли поняття едипового комплексу, зневажливо назвавши його «єврейською помилкою», а потім знову стверджували, що він є одним із найважливіших канонів психоаналізу…

— Звісно, — мовив Сет, забувши про глузування і жарти, — авжеж, це єврейська помилка. І вона полягає в ототожненні маленької віденської родини євреїв із сімейним універсумом, а також прагненні вирішити всесвітню проблему; водночас самі євреї, охоплені відчуттям провини, не здатні вирішити власну проблему.

У залі здійнявся галас, кілька психоаналітиків намагалися говорити одночасно. «Антисеміт!» — вигукнув один із присутніх. Лунали й коментарі на кшталт: «робить масаж пацієнтам», «спить із пацієнтками», «самовихваляння», «це не психоаналіз — хай робить собі що хоче, але не називайте це психоаналізом».