Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал думав про зустріч, що мала відбутися ввечері, і з кожним кроком передчуття задоволення зростало. Це буде особливе засідання. Жодних сумнівів: він стане свідком великої драми. Проллється кров. О так, кров — напрочуд захопливе видовище! Він ще ніколи не смакував чарівність жаху так ясно. Карнавальна атмосфера публічних страт у давні часи, вуличні торговці з іграшковими гільйотинами, гамір і хвилювання натовпу та барабанний дріб, що супроводжують злочинця на ешафот… Повішання, обезголовлювання, спалення, розтягування на дибі й четвертування — тільки уявіть, як кінцівки нещасного прив’язують до коней, а глядачі ляскають тварин батогом, пришпорюють їх і весело горлають, спостерігаючи за тим, як вони розривають бідолаху на частини, як усі його основні артерії фонтанують кров’ю… Авжеж, це жах. Але це чийсь жах, він належить тому, хто чітко показав перехід від буття до небуття, тієї самої миті, коли дух і тіло розриваються на шматки.

І що величнішим було життя, яке мали знищити, то захоп­ливішим було видовище. Мабуть, в епоху терору натовп повсякчас перебував у нестримному захваті: шляхетні голови котилися з плечей, а з королівських торсів бризкала яскраво-червона кров. Не з меншим хвилюванням очікували й останніх, передсмертних слів. Коли межа між буттям і небуттям ставала відчутною, навіть вільнодумці починали говорити стишеним голосом, прислухаючись, щосили намагаючись почути останні слова з вуст того, хто покидає цей світ, немовби саме цієї миті, коли життя згасає, а плоть перетворюється на купу м’яса, можна пізнати одкровення й розгадати найбільшу таємницю існування. Це нагадало Маршалу про спалах активного зацікавлення навколосмертним досвідом. Усі чудово розуміли, що то суцільне шарлатанство, однак це безумство тривало понад двадцять років, і за цей час було продано мільйони книжок. «Господи, — міркував Маршал, — хтось добряче заробив на цих нісенітницях!»

Утім, вечірнє засідання не передбачало царевбивства. Натомість вони мали стати свідками відлучення від церкви й вигнання. Перед «судом» мав постати Сет Панде — один із засновників інституту і старший викладач психоаналізу. Безперечно, він був претендентом на виключення з лав викладачів через свої різноманітні антианалітичні вчинки. Такі ситуації не траплялися з часів «відлучення» Сеймура Троттера, який багато років тому спокусив свою пацієнтку.

Маршал усвідомлював, що за цих умов його становище досить делікатне, тож цього вечора слід поводитися якомога обережніше. Усі колеги знали, що п’ятнадцять років тому Сет Панде був його наставником і добряче допоміг йому і в моральному, і в професійному сенсі.

Утім, зірка Сета Панде згасала. Психотерапевту вже було за сімдесят, а три роки тому йому зробили серйозну операцію у зв’язку з раком легень. Зазвичай він поводився дуже пихато й вважав, що порушення правил методики й моралі — то його привілей. Тепер хвороба й невпинна боротьба зі смертю позбавили його всіх залишків конформізму. Колег-­психоаналітиків страшенно бентежила й дратувала непримирима позиція Сета, що суперечила моральним принципам психотерапії, і водночас його обурлива поведінка. Утім, він і досі був на коні: цей чоловік володів настільки потужною харизмою, що його завжди хотіли бачити у своїх сюжетах телебачення і ЗМІ. Їх надзвичайно цікавила його думка щодо «гарячих» новин: негативний вплив насильства з телеекранів на дітей, байдужість місцевої влади до проблеми безпритульних, ставлення до жебраків на вулицях, контроль за зброєю, сексуальні походеньки політиків. Сет завжди міг прокоментувати будь-яку з цих тем, і його слова були гідні висвітлення у ЗМІ, хоч їм і бракувало поштивості. Протягом останніх місяців він зайшов надто далеко, тож ректор інституту разом із давніми опонентами Панде нарешті наважилися кинути йому виклик.