Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Найкраще цю думку, напевно, проілюструвала б маловідома сторінка дуже різних біографій: зустрічі двох великих старців — Блаженнішого митрополита Володимира Сабодана і патріарха Любомира Гузара. За визнанням Гузара, ці рідкісні зустрічі мали суто духовний характер: «Це були зустрічі з духовною Людиною, Божою людиною». Офіційне життя церков, церковна політика минали не завжди гладко, іноді навіть конфліктно, але в особистих зустрічах двох предстоятелів ніколи не було напруги. Коли дві «людини молитви» сходилися разом, політика виявлялася безсилою і зайвою.
Факт цих особистих зустрічей не надто афішувався — переважно через те, що подібні контакти могли бути використані політичними противниками митрополита Володимира. Натомість у такій зустрічі є щось довершене: Володимир Сабодан («людина-іменник») і Любомир Гузар («людина-дієслово») ніби складаються у ясне, змістовне речення.
Розділ 14. «Його прощальний уклін»
Одного разу Блаженніший розповів, що, коли вперше після повернення приїхав до Галича, на могили предків, відчув жах від того, настільки занедбаним виявився цвинтар. «Боже милий, невже не можна щось зробити, аби тримати те все в порядку?» — гірко промовив він і тут-таки сам пояснив це тим, що подібне ставлення до могил — це ставлення до самої пам’яті, до свого коріння: «Робилося все, аби людина забула, хто вона, звідки, аби втратила зв’язок зі своїм».
Це був доволі точний діагноз, поставлений пострадянському суспільству. Виховання в СРСР формувало специфічне ставлення до минулого: воно легко міфологізувалося, перетворювалося на догму і, головне, підказувало виправдання. Для багатьох людей пам’ять іноді виявлялася занадто болючою, гнітючою чи небезпечною, щоб її трепетно берегти. Натовпи наших мертвих досі залишаються непохованими — і в прямому, і в переносному значенні. Цілі цвинтарі міцно забуті й забудовані офісними центрами — така собі втілена в бетоні метафора.
Пам’ять для тих, хто вийшов із СРСР, — непросте випробування. Не тільки тому, що ми відірвані від коренів непереможними об’єктивними силами (перемішуванням, геноцидами, депортаціями, терором, насильницькими переселеннями). Є й суб’єктивні причини, і вони істотніші за об’єктивні. Майже кожна сім’я мала власну драму, усі ми спадкоємці або катів, або жертв, або «соглашенцев». Усім є, що приховувати. Не тільки «щоб інші не дізналися», але й щоб самому про те не думати. Усім є, що забути. Ми потребуємо примирення з собою, із власним минулим. Заради розуміння, хто ми і хто для нас «свій», потрібно дивитися на нього без страху, сорому або злоби — як на доконаний факт, якого ми не в змозі змінити. Це слід зробити, аби рухатися вперед і позбавити можливості інших використовувати наші травми проти нас. Усвідомлення минулого необхідно — як вихідної точки, що в іншому випадку так і залишиться зачарованим місцем, до якого ми змушені постійно повертатися.
«Пам’ять про минуле є надзвичайно важливою, — вважає Любомир Гузар. — Я бував у Західній Європі та Америці, серед народів, які довший час утішаються незалежністю. Вони свідомі свого минулого, у них є музеї, проте немає потрібності (на відміну від нас сьогодні) надто часто до того звертатися. Окупанти свідомо затирали нашу ідентичність, а для того намагалися позбавити минулого, старалися зробити радянськими людьми чи поляками, чи австріяками. Це були окупаційні режими, які хотіли знищити сам корінь ідентичності, тому це залишило в нас такі погані сліди».
Наші історичні травми не «лікуються» — навпаки, вони витісняються «корисними» міфами. Покоління за поколінням навчалося ставитися до минулого «гнучко», як до чогось, що не має глибокого значення. Для людей, чиє основне завдання — вижити, значення має тільки сьогодення. Щодо правди (історичної або будь-якої іншої) — вона настільки цінна, наскільки відповідає вимогам поточного моменту. Максима про те, що «правди ми однаково не дізнаємося», популярна в сучасному пострадянському інформаційному просторі. Висновок простий: правда не має значення або її взагалі немає.
Стан цвинтарів — це ставлення до минулого, готовність із ним рахуватися. Неважливо, погоджуватися чи ні — ураховувати його, як невід’ємну частину себе і поточної ситуації. «Бути собою» — постійний заклик і прагнення, утілене самим життям Блаженнішого — стосується й минулого. У занедбаності кладовищ, цій метафорі людської необґрунтованості, проглядається причина невизначеності сьогодення і небажання навіть краєм ока зазирнути в майбутнє. Ще один симптом глибокої травми, що вразила цілий народ.