Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Розрив зв’язків, причина якого в катастрофах ХХ століття з його війнами, геноцидами, міграціями, убивчими ідеологіями, вибиває ґрунт із-під ніг, позбавляє перспектив і сміливості думати й планувати більш-менш віддалене майбутнє. Відсутність надзавдань, які могли б стати загальними, підсилює атомізацію в суспільстві: кожен переслідує власні близькі й зрозумілі цілі, а «світле завтра», на яке слід працювати спільно, так і не сформульоване. У звичайному житті ми намагаємося триматися осторонь від грандіозних проектів не тільки тому, що ми українці, у яких «хата» вічно «скраю», скільки через те, що нам боляче згадувати про цю «хату», якої вже давно немає або вона ненаша. І навіть те, що при владі у нас переважно тимчасові виконавці з рефлекторною звичкою списувати все на «папєрєдніков», — наслідок цієї травми. Ще порівняно недавно люди були змушені відрікатися від найближчих, навчилися забувати те, що було тільки вчора. Що ж тоді казати про владу, політиків і всіх тих, хто зрікається спадку «папєрєдніков»? У політиці немає нічого такого, чого нема в нашому повсякденному житті, де минуле так само «не має значення». От тільки в політиці це особливий клопіт: немає спадкоємства влади — немає стратегій і відповідно політики, яка б перевищувала ігри окремих людей, розраховані на публіку. Влада як система можлива тільки тоді, коли є відповідні принципи, зокрема, спадковість. Політичний процес, позбавлений минулого, відповідно позбавлений і модальності часу майбутнього.
Історичні перипетії, через які довелося пройти нашому народу, — звичайно, пом’якшувальна обставина, але не підстава для виправдання. Приклад тому — УГКЦ і низка її предстоятелів, які пронесли свою церковну візію через усі драми ХХ століття. Її зберегли, передаючи з рук до рук, наслідуючи один одному люди, які — кожен по своєму — служили одній меті.
Патріарх Любомир Гузар згадує: «Коли Блаженніший Йосиф відійшов, і мені за певний час прийшлося зайняти його місце, я діяв інакше, не дотримувався його способу дії у кожній дрібниці. Але при тому я абсолютно не мав іншої цілі перед очима. Усе, що я зрозумів і прийняв про нашу церкву, про наш нарід, я прийняв і зрозумів від нього».
Добровільне зречення влади патріарха Любомира Гузара багатьом видалося дивним і несподіваним. Висловлювалося безліч найрізноманітніших припущень, багато небезпідставних. Майже всі коментатори випустили з уваги ключовий момент — спадкоємність влади. Патріарх, ідучи у відставку, стверджував: «Я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, не моя заслуга. Це праця, яку почав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо. Авторитет, про який ви говорите, береться звідти — ми спираємося один на одного. Шептицький мав візію церкви, він відкрив думання нашого народу. Ми спираємося на Йосифа Сліпого, який пережив стільки поневірянь (арешти, в’язниці, Сибір), але також мав візію церкви».
Немає нічого дивного в тому, що Гузар сам захотів «передати владу теплою рукою», задля чого покинув свою довічну посаду ще за життя. Він відверто говорив про те, що не хоче пускати справи «за вітром»: звідки знати, яке рішення приймуть на Синоді і хто прийде до влади. На місці Верховного архієпископа УГКЦ Блаженніший хотів бачити не просто гідного владику, але саме наступника. Людину, яка працювала б у тому самому напрямі, у межах тих самих стратегій для досягнення тієї самої мети. Гузар і сам не бачить себе поза ланцюгом спадкоємності й постійно підкреслює скромність власної ролі в історії: він просто здійснює ті програми, реалізує ідеї, які були сформульовані й намічені до нього. Він у повному розумінні слова спадкоємець усіх своїх попередників-патріархів, тому мав подбати про те, щоб ця вервечка спадкоємності не перервалася.
10 лютого 2011 року Блаженніший Любомир Гузар повідомив про те, що папа римський Бенедикт ХVІ прийняв його відставку з посади Верховного архієпископа Української греко-католицької церкви. Це не стало абсолютною несподіванкою — патріарх неодноразово натякав на таку можливість, нарікаючи на старість та фізичні недуги. Він майже повністю втратив зір і вже користувався слуховим апаратом. Але головне не це. Йому було що передати своєму наступнику, і він хотів це зробити сам.