Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Фашисти зникли в засідці. Тепер можна було швидко й нечутно відповзти в безпечніше місце. Але Ібрагім уже й не мав наміру відповзати. Навпаки, він ще ближче підсунувся до засідки, щоб послухати, про що вони розмовляють. Підсміюються з нього хлопці, що з німецьким підручником не розлучається, а ось зараз і знадобиться йому та наука. Звісно, може, й не все він зрозуміє, але щось та второпає…
Однак з глибини засідки чутно було тільки невиразне бубоніння. Та ось один з трьох, мабуть розводящий, пішов до села, двоє лишилися стояти біля входу до своєї схованки. Ці розмовляли між собою досить голосно.
Ібрагім затамував подих, напружив слух… Ага, ясно: радіють, що їх лишили на цій ділянці фронту, а не послали в район річки Чорної. А чого б це їм радіти?.. Чи, може, їм відомо, що від річки Чорної почнеться черговий наступ їхніх військ?.. Ага, чекай, чекай… щось один розказує, що там сьогодні побував сам командуючий фронтом. Оце так здорово!.. Коли побував, то там щось готується, це вже напевне!.. Ібрагім дослухається ще дужче, із знайомих слів уловлює зміст розмови… Тепер уже фашисти лають руських, згадують, як гарно їм було у Франції, клянуть Крим на всі заставки… І Ібрагімов мимоволі сам до себе посміхається: «Лайте, лайте, це вам справді не Франція, по якій ви пройшли переможним маршем!.. Тут ми вас ще нагодуємо кримською землею, яку ви хотіли так легко захопити!..» Далі солдати почали згадувати спільних знайомих, хто на якому фронті, а хто вже загинув. Все це Ібрагімова не цікавило. До того ж ручний годинник з світним циферблатом показував, що треба квапитись на умовне місце, щоб зустрітися з Ілітою та Валериком.
Ібрагім виждав, поки фашисти знову зайшли до своєї схованки (здається, вони домовились поїсти), і тихо відповз у гущавину кущів…
Тепер, надійно замаскувавшись, чекав на Даурову й Валерика. Чекав довго. Аж хвилюватися почав… Згадав автоматні черги, які перед вечором пролунали в селі, і гостра тривога охопила його.
Звісно, Іліта й Валерик — умілі, досвідчені розвідники, але в такому ділі ніяк не можна поручитись, що все буде гаразд.
Зненацька почув тоненький посвист:
— Сю-їть…
Радісно здригнувся. Відповів таким самим тихим посвистом. Але з місця не рухався. Через якусь хвилину знову обмінялися умовним звуком. І тільки після цього зійшлися.
— Все гаразд? — спитав Ібрагімов пошепки.
— Все… — кинула Даурова.
Валерик промовчав.
— Пішли…
Вони вирушили в путь. Просувалися серед дерев і кущів нечутно, мовчки. Ібрагімов розумів: якщо він набрів на один ворожий дозор, то цілком можливо, що можна наткнутися і на другий, і на третій…
Нараз всі троє одночасно зупинилися. До їхніх вух долинув гул моторів. По звуку легко було догадатися, що десь недалеко — танки.
Обережно пішли в тому напрямку. Скоро їхнім очам відкрилася велика галявина. А в непевному світлі місяця, який ледь угадувався за негустими, але суцільними хмарами, вони справді побачили танки. Схоже було, що машини недавно звідкись прибули. Вони вилаштовувались у два ряди одна до одної. Розвідники налічили їх вісімнадцять штук.
— Нові, — шепнув Ібрагімов. — Поповнюються…
Трохи осторонь утюжили землю тягачі, переставляючи важкі гармати. А ще далі пересувалися невеликі колони військ. Одні — туди, другі — сюди.
— І нових фриців підкинули, — додала Іліта.
Це було дуже важливе відкриття. Про те, що фашисти скупчують свої сили саме тут, досі ніяких даних не було. «Виходить, що квапливо посилюють всі ділянки севастопольського фронту!» — подумав Ібрагімов, а вголос сказав:
— Тепер — у частину. І якнайшвидше…
Там, де кінчалось розташування ворожих військ, починався не високий, але густий ліс. Чагарники надійно ховали розвідників від ворожого ока. Тому Ібрагімов тихо й неквапливо розповів про розмову двох німців, яку йому пощастило підслухати.
Несподівано ззаду зататахкав кулемет. По кому він бив, невідомо.
Десь ліворуч обізвався другий. Праворуч — третій. І зчинилася така перепалка, ніби розпочався справжній великий бій.
Однак Ібрагімов зовсім спокійно сказав:
— Ліс прочісують. Це в них «сітчатим» вогнем називається. Нічого страшного немає, постріляють хвилин десять та й припинять. Перележимо.
— Перележимо, то перележимо, — неспокійно промовила Даурова, — але он уже небо сіріє.
Небо справді вже блідло, зорі ховались, світанок був недалеко. Але ж і йти небезпечно. Шалена й безладна стрілянина триває. Кулі люто сичать над головами, трощать кору на стовбурах дерев, дзенькають у кущах.