Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Просто-таки чудасія, браточки, що вода з люди пою робить. Аж очима бачити став краще! А то — наче туман якийсь в очах, наче куряча сліпота напала… Ну, старина, від душі тобі спасибі. Колись я тебе виручив з водою, тепер — ти мене. Тоді про таке й не подумалося б…
Даурова по-материнському спитала:
— Втомився, либонь?
— І не втомився зовсім. Тільки плечі заболіли.
— Ну, лягай отут, — вона підтрусила купку сухого бур'яну в окопі, щоб Валерикові було м'якше лежати. — До світанку ще далеко, відпочинеш.
— Оце б ще закурити, — мрійливо сказав Журавльов.
— Не смій і думати, — почувся владний голос збоку.
— А я й не смію… тільки кажу.
— А ти й не кажи!
— Єсть, не казати.
Ділянка оборони в них не широка, але дуже важлива. Вони окопались на вершечку висоти. Перед ними — крутий схил, а далі — балка, вірніше, низина, що заросла молодим дубняком. У тій низині німці. Позиція в них невигідна. Для того, щоб іти в атаку, треба дертись на гору, а це не так просто.
Правда, вузькою асфальтованою дорогою, прокладеною ще до війни, можуть пройти танки, але й для них це нелегко, надто вже вузька дорога, а обіч неї круті обриви.
Оборонці міста добре розуміють, що коли б фашистським танкам вдалося видертися на гору, то тоді вже важко було б їх зупинити.
Далі, аур до Севастополя, лежить рівнина, є де розійтись і танкам, і піхоті. Тому так пильно й стежать вони за ворогом, чатують, щоб не вдарив зненацька, не обдурив якимось хитрим маневром.
А фашисти, звісно, будуть щось вигадувати, бо в лоб їм висоти не взяти. Скільки вже було атак, але жодна з них не завершилася успіхом. Вороги втратили тут десятки танків, тисячі солдат і офіцерів.
Але ж і нашим бійцям нелегко!
Гармат, кулеметів, мінометів стає дедалі менше. Старі вибувають з ладу, а нові не надходять. Не вистачає й боєприпасів — снарядів, патронів, мін, гранат. Часом прорветься якийсь корабель до Севастополя, підкине трохи зброї та набоїв, але того ненадовго вистачає. Тому й змушені захисники підніматися в контратаки. Гвинтівку — в руки, безкозирку — тугіше на голову» груди — розхристані, і кидаються на ворога!
Фашисти не витримують штикових ударів, відкочуються, залишаючи на полі бою своїх забитих і поранених. Але ж і захисників Севастополя стає все менше. Нелегко їм відбиватися від багатотисячного осатанілого ворога.
«Та й скільки нас, власне, залишилось на цій ділянці оборони?» — раптом зринає у Валериковій голові. І він, лежачи на сухій траві та дивлячись у простір безсонними очима, починає лічити: Даурова… Журавльов… Мамедов…
Наслідки підрахунку вражають Валерика. Він не тільки не може заснути, хоч втома сковує його тіло, а навіть не може лежати спокійно. Йому хочеться рухатись, щось робити, з кимось говорити… Не з кимось, а з усіма оборонцями міста, з своїми друзями.
Він зводиться, йде до розбитої школи, сідає там під стіною на камені, дістає з кишені шматок паперу, олівець і пише. В темряві майже не видно літер, та все ж ледве розібрати можна. Тож не варто чекати ранку, поки розвидниться зовсім, бо тоді буде не до писання.
Ніби для того, щоб ще раз переконатися, як мало їх залишилося на цій ділянці оборони, він переписує своїх друзів:
«Ось хто ми тут, біля школи:
Командир Жиділов — росіянин.
Капітан, кавалерист Гобаладзе — грузин.
Танкіст, рядовий Паукштіте Василь — латиш.
Лікар, капітан Мамедов — узбек.
Льотчик, молодший лейтенант Іліта Даурова — осетинка.
Моряк Ібрагім Ібрагімов — казанський татарин.
Артилерист Петруненко з Києва — українець.
Сержант, піхотинець Богомолов із Ленінграда — росіянин.
Розвідник, водолаз Аркадій Журавльов — із Владивостока.
Я, син шевця, учень четвертого класу Волков Валерій — росіянин.
Наша десятка — це міцний кулак, який ворог вважає за дивізію, і ми будемо боротись, як дивізія. Немає сили в світі, яка перемогла б нас, Радянську державу, бо ми самі господарі, нами керує партія комуністів. Подивіться, який міцний кулак ми створюємо і скільки фашистів нас б'ють, а ми скільки їх побили. Подивіться, що коїлось навколо цієї школи вчора, скільки ворогів лежить, а вони, сволота, думають, що нас тут тисяча, і йдуть на нас тисячами. Ха-ха, страхопуди! Навіть залишають тяжкопоранених і тікають!.. Ох, як я хочу жити і розповісти все це після перемоги! Всім, хто буде вчитись у цій школі.
Дорога десятка!
Хто з вас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі. Я хочу стати птахом і облетіти увесь Севастополь, кожний дім, кожну школу, кожну вулицю. Це такі могутні кулаки, їх мільйони, нас ніколи не переможуть сволота Гітлер і інші… Нас мільйони, подивіться. Від Далекого Сходу до Риги, від Кавказу до Києва, від Севастополя до Таш-кента таких кулаків мільйони. І ми, як сталь, непереможні!