Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
А він відвернув зніяковіле обличчя…
ПІОНЕРСЬКИЙ ГАЛСТУК СТАЄ ПРАПОРОМ
Вузька ділянка оборони з шосейною дорогою, яка зв'язує Ялту з Севастополем. Дорога, вщент розбита бомбами і снарядами, ледве вгадується. А обіч неї — стрімкі схили Ушакової балки.
Там, внизу, темніють острівці чагарника, невеликі гайочки. І там, мабуть, не так давить спека.
А тут, на горі, просто-таки нічим дихати. Температура повітря вже зранку — сорок градусів. А вдень з безхмарного неба ллється, як розтоплений метал, сонячна спека. Земля дихає жаром, мов велетенська черінь. Навіть протягом ночі вона не встигає прочахнути. Ні кущика, ні цяточки трави — навколо гола земля. Гола й гаряча, аж дзвенить.
І — ні краплини води!..
Вал єрик висунувся по пояс з окопу, шукає ту хатинку, в якій колись брав воду. Але ні хатини, ні доброї бабусі, що жила в ній, немає. Ніхто й не бачив, коли саме зрівняла халупу з землею ворожа бомба. Там, де вона стояла, тепер тільки глибока вирва, а навколо неї — уламки стін і даху та ще якісь немудрі хатні речі. Видно, фашистський льотчик ретельно цілився. І — попав… А чи була в хатині на той час бабуся, невідомо. Мабуть, була. І загинула разом з своєю халупою. Бо коли б не загинула, то, може, сюди, в окопи, принесла б води…
Правда, сюди тепер дістатись нелегко. Щодоби гітлерівці атакують по п'ятнадцять-сімнадцять разів. Спершу вони пускають літаки. Потім б'ють з артилерії. А вже після цього кидають у бій живу силу. П'яні солдати в сіро-зелених мундирах, як сарана, повзуть на гору, стріляють, галасують, мов навіжені. Гинуть вони тут теж, як сарана, сотнями й тисячами.
Але ж і оборонців стало зовсім мало.
Валерик виліз з окопу, сів біля сухої гілляки, встромленої в землю його ж руками для маскування, і задумався, дивлячись в одну точку…
Не стало Ібрагіма Ібрагімова, тільки ніж з написом на рукоятці висить у Балерина на поясі, нагадуючи про бойового друга… Не чути й Івана Петруненка — тяжко пораненого в хребет, його відправлено в тиловий госпіталь… Учора вдруге тяжку рану одержав Андрій Журавльов, немає тепер у Балерина ще одного близького друга, який умів розважити веселим жартом і повести за собою в бій… Убито лікаря Мамедова… Та хіба тільки його? Багатьох учора поховали на схилі Ушакової балки.
Їх немає — Ібрагімова, Петруненка, Журавльова, Мамедова, комісара Єхлакова, але вони незримо стоять пліч-о-пліч з тими, хто ще лишився в окопах.
Стоїть бойова дорога десятка!
До Валерикових вух долітає пісня, тиха і мрійна. То знову співає Діка, Іліта Даурова. Співає осетинською мовою. У неї багато пісень. Безліч… Бо вона сама їх складає.
Не сильний, але чистий грудний голос пливе мов на хвилях прозорого серпанку, що тече й гойдається над гарячою землею. Про що вона співає зараз?.. Може, знову про те, що кожному на цій севастопольській землі треба бути до кінця відважним. А може, згадала свою гірську красуню Осетію і розмовляє з нею щирою піснею…
Підійти б до Іліти та попросити, хай перекаже. Вона це завжди робить охоче, коли Валерик попросить. Але ні, не треба їй заважати, бо то співає саме серце відважної і ніжної горянки. Може, в тій пісні вона знаходить нову силу та наснагу…
Але як же хочеться пити!
Хоч би ковточок води! Хоч би відчути її смак у роті!..
Та про це й думати зараз не варто. Ніхто не має права залишити свій окоп навіть для того, щоб дістати води. Капітан Гобаладзе зібрав в один загін усіх, хто лишився і хто ще може тримати зброю. Тепер нема вже ні рот, ні взводів. Кожна людина — і взвод, і рота…
Всі думки відлетіли геть. Валерик примружує очі, вглядається в далечінь. Мариться йому, чи що?.. Якась постать бовваніє там, де стоять на околиці самітні мовчазні хатки. Іде, наближається…
Валерик приклав долоню дашком до лоба. Постать усе ближче й ближче. Ось уже й обличчя розрізнити можна…
Та то ж — Ліда Нефьодова! Вона і вчора приходила, допомагала евакуювати поранених. А коли назавжди прощалася з Мамедовим, гірко і тяжко плакала, ні від кого не ховаючи сліз і свого горя. Та й навіщо ховати? Хіба не знали, що вони кохали одне одного? Знали і раділи тому коханню… Мабуть, вона й зараз іде, щоб побути на могилі Мамедова, походити по тій землі, де ступали його ноги…
— Здрастуй, Балерину, — привіталася тихо.
— Здрастуй, Лідо…
На плечі в неї на мотузку висить автомобільна камера.
— Води вам принесла, — втомлено сідає Ліда на землю і спускає ноги в окоп, витирає косинкою лоб, щоки й тоненьку засмаглу шию.