Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Ох ти!.. — очі Валерикові наливаються живим радісним світлом. — Товаришу лейтенант, Ліда води принесла!..
Підійшла Даурова:
— Спасибі тобі, Лідо. Бо гинемо від спраги.
Від окопів потяглися хлопці, почувши про воду. Але Даурова зупинила їх:
— До гурту не збирайтесь. Зараз усі нап'єтесь.
Бійці слухняно повернули до своїх місць. Поки відсутній Гобаладзе, його заміняє лейтенант Іліта Даурова.
— Напийся сам і понеси всім, — каже вона Валерикові.
— А ви ж… Діко?
Вона сумно посміхнулась до хлопця:
— Вистачить і мені… Небагато нас залишилось…
Але Валерик не пішов від Даурової, поки вона не напилась. А тоді вже й сам напився, повісив камеру на плече і з алюмінієвим кухликом у руці пішов уздовж окопів.
Та не встиг обійти всіх. Знову — ворожі літаки. Кинувся до свого окопу.
Коли прибіг, Ліди вже не було, мабуть, одразу ж і пішла. А Даурова кричала Валерикові:
— Швидше ховайся! І не висовуйся!..
Зверху пілотові важко розгледіти вузенькі зигзаги окопів, замасковані гілляччям, сухим бур'яном та камінням. Тому бомби лягали не точно, осторонь, але все ж так близько, що земля двиготіла, а осколки та каміння лопотіли по землі убивчим дощем.
Буде, як завжди: авіаналіт, артилерійський обстріл і — чергова атака. Треба приготуватись. Валерик перевірив гранати, автоматний диск з патронами… Гранат — дві. Диск лишився один. Мало!..
Та хіба тільки в нього мало?.. Он Богомолов нарікав, коли Валерик приніс йому води:
— Краще б патронів оце нам підкинули.
— Може, тільки на один бій і вистачить, — підтримав його інший боєць, що був поблизу. — А як добрий бій, то… — І скрушно покрутив головою.
Гобаладзе пішов на КП. Ясно, чого пішов. Просити мін, патронів, гранат. Та, мабуть, даремно. Жиділов і сам знає, що голими руками багато не навоюєш. Знає. Але де він візьме той боєприпас?
І раптом зринула думка. А що, коли?.. Що, як справді?.. І Валерик, пригинаючись, біжить окопом до Іліти Даурової.
Присів біля неї навпочіпки, намагається перекричати гуркіт вибухів:
— Товаришу лейтенант! Дозвольте спуститися вниз, патронів назбирати!..
— Що? Що? — Даурова не дочула чи не зрозуміла.
— Туди, вниз! — показав Валерик. — Патронів немає! А там у мертвих забрати можна…
Даурова якийсь час думає, зімкнувши, на тонкому переніссі густі чорні брови. Потім сердито відповідає:
— Смерті собі шукаєш?.. Не дозволяю!
Валерик спершу навіть не повірив. Чому-«не дозволяю»? А як же без патронів атаку відбивати? Хіба він тільки для себе? Для всіх! І для неї — теж!..
— Якої смерті, товаришу лейтенант?.. Тут, в окопі, гірше сидіти… Поки їхні літаки відбомблять та артилерія відстріляється, а я й обернусь кілька разів… Бо коли в атаку підуть, то пізно буде… А стріляти чим?..
«Справді, чим стріляти?» — думає й Даурова. У неї ж у самої тільки два набитих диски лишилося. Хіба їх надовго вистачить?..
Але ж і Валерик ризиковане діло задумав! Фашисти сидять у своїх окопах напоготові і тільки помітять хлопця, одразу ж на мушку візьмуть.
— Боюсь я за тебе, Валерику, — сказала вже не так твердо.
— Та ви не бійтесь, Діко, — перейшов на інтимний тон Валерик. — Я, як миша, прошмигну. Хіба ж я не розумію?..
— Ну, гаразд… Тільки дивись, будь обережним.
Валерик поклав біля Даурової свій автомат, гранати, схопив дві порожніх сумки від боєприпасів, перекинув легке гнучке тіло через бруствер і покотився вниз з крутого схилу. Його друзі в окопах тільки охнули: що ще придумала ця гаряча голова?!
А Валерик уже внизу, серед мертвих. Переповзає, відстібує повні патронташі, кладе в сумки й за пазуху, набиває патронами кишені. Бере у своїх і в фашистів. Адже в багатьох оборонців є й трофейні автомати.
Літаки ще скаженіють угорі. Одні відлітають, інші прилітають. І не шкодують бомб.
Валерик дереться вгору до своїх. Повзти незручно, важко, бо, мабуть, з пуд металу на собі тягне. Не тільки патрони та автомати, а ще й кілька дисків прихопив. Він важко дихає, тільник на ньому мокрий, прилип до тіла. Але на серці радісно.
Ось він уже в окопі. Висипає свої трофеї на землю:
— Беріть, хлопці, розбирайте. А я зараз ще…
— Може, досить? — уже не наказує, а ніби радить, ніби просить Даурова. Вона й сама не сподівалась, що Валерикова вилазка буде такою врожайною. А тепер побачила, скільки боєприпасів приніс, то аж повеселішала. Всі бійці теж хвалять хлопця:
— От герой! Справжній Гаврош наш севастопольський!
Тим часом літаки відбомбились. Вдарила ворожа артилерія. Німці не зраджують себе, як виробили тактику: авіація — артилерія — атака, так її й тримаються, незважаючи ні на що, здійснюють її з дивовижною точністю.