Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Ми заходимо до церкви.
— У нас є таїнство причастя.?.
— Так…
— І віра, яка тільки тупоголовим, котрим їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу, ви, жалюгідний дощовий черв’яку на ниві тривіальності.
— Браво! — кажу я. — Нарешті ви заговорили поетично. Принаймні в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.
Бодендик регоче.
— Любий мій Бодмере, — заявляє він. — За два тисячоліття свого існування Церква вже з багатьох Саулів зробила святих Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть Бог і чекає на вас.
Він зникає з своєю парасолею у ризниці — вгодований літній чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти у фантастичному одязі, мов гусарський генерал, і буде вже представником Бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентин Буш після другої пляшки йо-ганісберЗького, коли Едуард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, яка захотіла б стати солдатом.
Після відправи я гуляю з Ізабелою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабела одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, волосся прикрите маленьким беретом, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому в парку, крім нас, немає нікого. Я вже давно забув і про Бодендика і про глухий гнів, який часом без жодної підстави так і б’є з мене брудним фонтаном. Ізабела йде поруч. Я чую крізь шум дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.
Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.
— Ти недостатньо мене кохаєш! — вигукує вона.
— Як можу, — відповідаю я, вражено дивлячись на неї.
Якусь мить Ізабела стоїть мовчки.
— Недостатньо, — бурмоче вона. — Завжди недостатньо! Завжди, завжди недостатньо!
— Так, — кажу я. — Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.
— Недостатньо, — повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. — Інакше нас не було б і досі двоє.
— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?
Вона киває.
Я думаю про розмову з Георґом того дня, коли ми пили глінтвейн.
— Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.
— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?
— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.
Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.
— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному — чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?
Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.
— Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.
— Або як сльози, — каже Ізабела; — Але сльози повні спогадів.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли
раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.
— Тоді воно — як смерть, — каже нарешті Ізабела.
— Що?
— Кохання. Глибоке кохання.
— Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим Я і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі Я. Ми були б не збагаченим Я — через Ти; а чимось іншим, що так відрізнялось би від попереднього, як дощ від повітря.