Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Раніше такого нам не треба було, — заявляє він. — Добре, що мій батько не дожив до цього.
— Ваш батько, судячи з того, що я чув про цього піонера торгівлі надгробками, не тямив би себе з радості, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, — відповідаю я. — Він був справжній вояк — але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з усіх боків пам’ятник з хрестом, котрий ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недодали? Ви знаєте, чого вони тепер варті? За них не купите навіть цоколя.
Генрих щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Ц. повертаюсь до контори, задоволений, що трохи збив з нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав з даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.
— А що робити зі старою? — питає майстер. — Вам вона не потрібна. Можна її забрати?
— Звичайно, можна, — каже Ґеорґ.
Ринва стоїть, прихилена до обеліска — Кнопфового пісуара. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
— Залиште ринву тут, — кажу я. — Нам вона ще буде потрібна.
— Навіщо? — питає Ґеорґ.
— На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.
Генрих Кроль від’їжджає на своєму велосипеді. Ми з Ґеорґом стоїмо перед дверима і п’ємо пиво, яке нам подала крізь вікно фрау Кроль. День сьогодні дуже жаркий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він іде спочивати після обіду у вистеленій стружками труні. Навколо пам’ятників з хрестами пурхають метелики. У перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.
— Як там долар? — питаю я. — Ти не дзвонив?
— Піднявся на п’ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Ризенфельдів вексель вартістю одного надгробка.
— Чудово, Шкода тільки, що нам від того нічого не перепаде. Це трохи зменшує належний для такого випадку ентузіазм, правда ж?
Ґ еорґ сміється.
— І зменшує серйозність нашої професій Звичайно, тільки не для Генриха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
— Піду в божевільню, до Верніке: Там принаймні нічого не знають про серйозність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лиш про буття, про буття взагалі, про існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.
— Браво! — вигукує Ґеорґ. — За цю нісенітницю ти заслуговуєш іще одного кухля холодного Пива. — Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. — Шановна пані, повторіть, будь ласка.
У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.
— Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?
— Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, — каже Ґеорґ, простягаючи мені кухоль. — А в тебе ж вона є?
— В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи, — спокійно відповідаю я. — Це право юності.
— А я думав, що твою юність украла солдатчина.
— Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.
Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.
— Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу, — кажу я. — Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс — наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?
— Щеб пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.
— Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?
— Не уявляю собі.
— Гаразд, один день — мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?
— Все одно не уявляю собі.
— Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?
— Мабуть, жив би й далі так, як тепер, — каже Ґеорґ. — Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід,
— Ти б мав ще місяць, щоб виправити його.
Ґеорґ хитає головою.
— Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.