Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Ми зупиняємось біля дверей.
— Ходімо! — каже вона.
Я хитаю головою.
— Не можу. Сьогодні не можу.
Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.
— Сьогодні не можу, — повторюю я. — Згодом. Завтра.
Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.
Збентежений, я стою біля дверей. Що ж мені було робити? І як я міг знову так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!
Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому плащі, з парасолею.
— Ви одвели фрейлейн Терговен?
— Одвів.
— Гаразд. Піклуйтесь про неї й надалі. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.
— Навіщо?
— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре… Вистачить з вас такого пояснення?
— Вона вважає мене за когось іншого.
— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі. — Верніке підморгує мені. — Бодендик сьогодні ввечері хвалив вас.
— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!
— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.
— От ще вигадав! — кажу я, щиро обурений.
— Не зневажайте мудрості Церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.
Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?
Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.
На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.
— Вибачайте, що штовхнув вас, — кажу я, — але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.
Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Щоправда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели — але ж вона навіть не знає, хто я такий.
Однак хіба взагалі хтось знає щось про іншого?
XIII
У нашій конторі сидить комівояжер Оскар Фукс — Плаксивий Оскар.
— Що нового, пане Фукс? — питаю я. — Як там у селах з грипом?
— Майже немає жертв. Селяни добре харчуються. Не те, що в місті. У мене є два замовлення для фірми Гольмана та Клоца. Червоний граніт, полірований з одного боку, — надгробок, два тесані Цоколі, один півтора метра заввишки, на два мільйони двісті тисяч марок, а другий малий, метр десять, на один мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні — двадцять процентів.
— П’ятнадцять, — машинально кажу я.
— Двадцять, — заявляє Плаксивий Оскар. — П’ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. Навіщо ж тоді зраджувати їх?