Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Валентин моргає мені, але залишається серйозним.
— Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…
Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентин урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентин знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував
Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентин усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.
1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентин — після того як його ще раз поранило, а Едуард — жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентин почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентин любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.
— Ну гаразд, — сумно каже Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.
— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентин, штовхаючи мене в бік. — У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентине, любий Валентине, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»
— Це неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Едуард.
— Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?
— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!
— Справді, — кажу я, — такий скупердяга швидше здох би.
— Я це й маю на увазі, — заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, — навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». — Ну добре, хай уже цього разу буде так, — швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. — Кельнере, півпляшки мозельського!
— Иоганісберзького, цілу пляшку, — поправляє Валентин і, обернувшись до мене, питає: — Вип’єш зі мною чарку?
— Ще б пак! — відповідаю я.
— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентина! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!
— заспокойся, отруйнику, — кажу я. — 1 ут є прямий $в язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретино, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?
Едуард захлинається.
— Мені треба свіжого повітря, — люто бурмоче він. — Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?
— Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!
Ми з Валентином цокаємося. Вино чудове.
— Ну, то як з відвідинами гріховного дому? — несміливо питає Отто Бамбус.
— Обов’язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.
— Чому ми найбільше любимо пити в дощ? — питає Валентин, наливаючи знову чарки. — Повинно б бути навпаки.
— Ти хочеш завжди маги на все відповідь?
— Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.
— Можливо, їх тягне одну до одної, Валентине. Рідину до рідини.
— Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.
— Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п’єш. Ще ж тут дивного?
— Ай справді, — Валентин з полегшанням киває головою. — Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?