Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
XII
Бодендик крокує в тумані, мов величезна ворона.
— Ну як, — весело питає він, — все ще поліпшуєте світ?
— Приглядаюсь до нього, — відповідаю я.
— О, та ви філософі Ну й що ж ви помічаєте?
Я дивлюсь на його бадьоре, рум’яне, мокре від дощу лице, що аж сяє під капелюхом з обвислими крисами.
— Помічаю, що при християнстві світ за дві тисячі років зробив не дуже великий поступ, — відповідаю я.
На мить з його обличчя зникає добродушний самовпевнений вираз, але потім воно знову стає таким, як було.
— Вам не здається, що би ще надто молоді робити такі висновки?
— А вам не здається, що це сумнівний аргумент — дорікати комусь молодістю? Ви не маєте якогось іншого?
— Маю скільки завгодно, однак не для того, щоб заперечувати такі дурниці. Хіба вам не відомо, що кожне узагальнення — ознака поверховості?
— Відомо, — втомлено кажу я. — Я й говорив це тільки тому, що йде дощ. Однак це не дурниці. Я вже кілька тижнів вивчаю історію, коли не можу заснути.
— Чому? Теж тому, що інколи йде дощ?
— Тому що хочу вберегти себе від передчасного цинізму і доморо-щеного відчаю, — кажу я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію. — Не кожен може задовольнятись простою вірою в святу трійцю і заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, котру ви і ваші колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім’я Бога і в ім’я любові до ближнього, — визнаю, що ви робили це не так ревно, зате ваші колеги бадьоро, натягнувши мундири, побризкуючи хрестами і переможно сопучи.
Бодендик струшує краплі дощу з свого чорного капелюха.
— На фронті ми давали вмираючим останню розраду — про це ви, здається, зовсім забули.
— Ви не повинні були допускати, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм віруючим воювати? Саме це ви мусили зробити. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу Нашої зброї. Ви гадаєте, що Христос молився б за перемогу галілеян над філістимлянами?
— Очевидно, дощ дуже збуджує вас і’робить демагогом, — спокійно каже Бодендик. — Вам, певно, добре відомо, що з допомогою спритності, недомовок, перекручень і однобокого висвітлення можна напасти на все, що завгодно.
— Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди твердили в школі на уроках закону божого про похмурі, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю зараз про це і переконуюсь, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.
— Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. Навіть цілком протилежне тому, що є насправді. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.
— Авжеж, — кажу я. — Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.
— Гностиків! Що ви про них знаєте? — з образливим подивом питає Бодендик.
— Досить, аби мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті, — це цінувати толерантність.
— Толерантність… — починає Бодендик.
— Толерантність! — повторюю я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
— Інакше кажучи, анархія, — тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендик.
Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.
— Толерантність, пане вікарій, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.
— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна. — Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом — гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?
— Гучні слова! — заявляє Бодендик, знову спокійний, самовпев-иений і трохи глузливий.
— Так, єдине, що ми маємо, — це гучні слова, — кажу я, сердитий сам на себе. — У вас теж немає нічого іншого, крім гучних слів.