Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його, — каже Герда. — Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.
Все, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички, починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти одбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим запахом їжі балаганом — він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Гердиного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Однак камінь і бетон переживають діла людські і самих людей.
— Чудове вино, — кажу я. — Таке, ніби йому вже п’ять років.
— Йому більше, — заперечує Віллі, котрий зовсім не розуміється на винах. — Принеси ще дві пляшки, Едуарде.
— Навіщо одразу дві? Вип’ємо одну, потім замовимо другу.
— Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай шампанського!1
Едуард мчить, ніби підошви йому намазано салом.
— Що трапилось, Віллі? — питає Рене. — Ти думаєш, що не доведеться купувати мені шуби, коли ти мене напоїш?
— Ти одержиш свою шубу! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?
— Ні. Я більше люблю натуральні вина, ніж шампанське.
— Ти справді нічого не бачиш? Он за три столики від нас, за колоною? Щетинисте свиняче рило, підступні очі гієни і гострі курячі груди? Вбивця нашої юності?
Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру і відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії — постарілий, облізлий, але все-таки він; Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас — він лупає в наш бік червоними очима. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.
— Зроби так, Едуарде, щоб пробка вистрілила, і як-найголосні-ше! — наказує Віллі.
— Це непристойно.
— Шампанське п’ють не для того, щоб дотримуватись пристойності, а щоб надати собі ваги.
Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Пробка вилітає з таким звуком, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі стає тихо. Щетинисте свиняче рило витягується. Віллі підводиться за столом на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає чарку за чаркою. Шампанське піниться, чуб Віллі пломеніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплюється поглядом у Віллі.
— Клюнув, — шепоче Віллі, — а я вже думав, що він ігноруватиме нас.
— Він же ревний наставник і не може ігнорувати нас, — відповідаю я. — Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам стукне по шістдесят. Глянь, як він крутить носом.
— Не поводьтеся, як дванадцятилітні, — каже Рене.
— Чому б ні? — питає Віллі. — Постаріти ми завжди встигнемо.
Рене розчаровано піднімає руку, на якій поблискує аметистовий
перстень.
— І отакі захищали вітчизну!
— Думали, що захищали вітчизну, — поправляю я, — поки не побачили, що захищаємо тільки частину її — ту, яку найкраще було б послати під три чорти, в тому числі й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.
Рене сміється.
— Не забувайте, що ви захищали країну поетів і мислителів.
— Країна поетів і мислителів не потребує нашого захисту — хіба що тільки від того свинячого рила і йому подібних, котрі садять поетів і мислителів у тюрми, поки ті живі, а коли вони помирають — роблять із них для себе рекламу.
Герда витягує шию.
— Сьогодні всі такі дотепні, правда ж?
І ще раз штовхає мене під столом. Я сповзаю з ораторської трибуни і знову опиняюсь на гойдалці, що летить над землею. Ресторан стає частиною космосу, і навіть у Едуарда, Котрий, хлище шампанське, як воду, щоб збільшити рахунок, з’являється довкола голови ореол святого.
— Підеш зі мною після обіду? — пошепки питає мене Герда.
Я киваю.
— Іде! — захоплено шепоче Віллі. — Я знав, що він підійде!
Рило не витримує — підводиться і, лупаючи очима, підходить до
нашого столика.
— Гомайєр, правда ж? — питає рило.
Віллі вже сидить.
— Прошу? — озивається він, не підводячись.
— Адже ви колишній учень Гомайєр! — каже Шімель уже роздратовано.
Віллі обережно ставить пляшку на стіл.
— Вибачте, баронесо, — звертається він до Рене. — Мені здається, що цей пан чогось від мене хоче.