Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Називай собі, як… — я раптом вражено зупиняюсь на півслові. — Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?
— Дурниці! Просто Герда.
Я підозріло дивлюсь на цього жирного кабана.
— Що це має означати?
— Ніщо. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що фантазія оживає, коли вона — хоча б теоретично — направлена на щось конкретне.
— Облиш свої фокуси, — кажу я. — Говори швидше, що все це означає, ти, шахраю!
— Шахраю? — вигукує він з удаваним обуренням. — Це ти шахрай, а не я! Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота відразлива подруга Віллі?
— Ніколи в світі! Тобі тільки так здалося.
— Нічого собі здалося, — каже Едуард. — Це не давало мені спокою. Я ходив за нею і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.
— А хіба я тобі говорив, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?
— Казав. Але ти так кажеш правду, що вона скидається на брехню. А потім ти ще й гукнув мене, як ота співачка.
— Як же ти про це довідався?
— Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?
— А якщо вона тебе обдурила?
Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з’являється бридка самовдоволена посмішка.
— Слухай, — кажу я стривожено і тому дуже спокійно. — Цю жінку сонетами не завоюєш.
Едуард не реагує на мої слова. Він явно показує свою перевагу — перевагу поета, у якого, крім віршів, є ще й першокласний ресторан, а я ж бачив, що на Герду це справило враження, як і на всіх звичайних смертних.
— Ти, негіднику, — розлючено кажу я. — Ніщо тобі не допоможе. Дівчина через кілька днів їде звідси.
— Вона вже не іде, — заявляє Едуард і вперше, відколи я його знаю, показує свої зуби. — Сьогодні їй продовжили контракт.
Я витріщаю на нього очі. Цей. мерзотник знає більше за мене.
— Значить, ти сьогодні її теж зустрічав?
— Випадково зустрів— белькоче Едуард. — Якраз сьогодні. Вперше.
На його гладкому обличчі ясно написано, що він бреше.
— Он як! І це відразу надихнуло тебе на присвяту? — кажу я. — Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помічнику?
— Ці прокляті клієнти сидять мені…
— А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? — перебиваю я його. — Нічого відмовлятися! Я їх все одно побачу, ти, прислужнику чужим любовним утіхам!
— Що?
— Твої сонети, батьковбивцю! Хіба не я показав тобі, як їх писати? Добра мені подяка! Хоч би принаймні мав сором та послав їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Гер-да обов’язково попросить мене розтлумачити твою писанину!
— Це було б… — белькоче Едуард, вперше втративши самовпевненість.
— Нічого не було б, — відповідаю я. — Всі жінки так роблять. Я це знаю. Однак, цінуючи тебе, як хазяїна ресторану, я розповім тобі одну таємницю. У Герди є брат, що береже родинну честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. Особливо перепадає від нього плоскостопим. А ти ж плоскостопий.
— Дурниці, — каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами. Казати можна що завгодно, однак коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід — я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.
До нашого дивана підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікова-ного роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».
— Що поробляє мистецтво, друзі? — питає він — Читали оту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора у Теклебурзькій окружній газеті? Сколотини й слина! Як тільки Бауер друкує таку гидоту!
Отто Бамбус — один із наших поетів, який користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про затишні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою сумну душу. Він надрукував у Артура Бауера дві тоненькі книжечки віршів — одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, однак пробує використати його зв’язки. Матіас Грунд ставиться до нього з презирством. Я ж користуюся в Отто особливим довір’ям. Він дуже хотів би піти колись до публічного будинку, однак не насмілюється. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього зльоту своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус одразу ж підходить до нас.
— Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?