Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.
— Квитки… Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?
Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.
— Вона працювала в мандрівному цирку, — кажу я.
— Шкода! — Бамбус розчаровано відходить. — Треба щось робити, — бурмоче він. — Я знаю, що саме в такій дівчині було б те, чого бракує мені!
— Отто! — гукаю я. — А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?
Він хитає головою.
— Це не так просто,^Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!
Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.
— Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання, — похмуро пояснює він. — Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш — щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп’ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.
Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.
Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.
— Коли ми нарешті підемо в публічний дім? — жалібно питає він. — Ти ж мені обіцяв.
Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.
— У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.
— До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?
— Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!
— Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.
— Звичайно, підемо, — каже Тунгерман у мене за спиною. — Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.
Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з’являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу.
— Едуарде, друже! — приязно каже він. — Як справи? Радієш, що ще живий?
Едуард витріщає на нього очі.
— У такий_час? — видушує він із себе.
Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.
Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентин Вуш. Після мене й Ґеорґа він — третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.
— У тебе чудовий вигляд, синку, — сердечно зауважує Валентин Буш.
Едуард глухо сміється.
— Вигляд нічого не каже. Людину з’їдають податки, злодії…
Він бреше. Податки в часи інфляції — ніщо: їх платять один раз,
після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає, — це він сам.
— В тобі принаймні є що їсти, — посміхаючись, безжально заявляє Валентин. — Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.
Едуард намагається відбутись якнайдешевше.
— Що тобі дати, Валентине? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.
— Мені не жарко. Але ти кажеш правду — треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.
— Його розпродано.
— Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!
Я сміюсь.
— Чого ти регочеш? — розлючено кричить Едуард. — Тобі якраз нічого сміятися. П’явко! Всі ви п’явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує Надгробками, і ти, Валентине! П’єте з мене кров! Трійця паразитів!