Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Як на мене, — вишкіривши потемнілі від крові зуби в химерній подобі посмішки, мовила вона, — це все ще жертва. Твоя жертва богам, які до того самі ж тебе й покарали.
Матроси заворушилися, почулося невдоволене бурмотіння, радше схоже на глухе гарчання. Але Боген лишилася спокійною.
— Він не жертва, — заперечливо похитала вона головою. — Як і жоден з нас. Хвороба, яку відвела мати, не тільки не вбила його. Вона зробила його міцнішим. Загартувала, готуючи до справжньої долі. Майло мав стати вмістилищем для богоподібної істоти. Але… але його не обрали. Вогняний пройшов крізь мого сина, не затримавшись, лише спалив своїм доторком. В інших вимірах, інших законах. Тепер мій Майло живий і неживий водночас. Його стан — лише відлуння вогняної смерті, яку вампір дарував йому в іншому, граничному всесвіті. Він став циндрою — першим на цьому кораблі.
— Це саме те, що ти отримуєш, коли служиш ворогам…
Велика червона куля відірвалася від живота Брідж і, повільно спланувавши, розтеклася палубою.
— Він мав стати якорем, що утримуватиме Вогняного вампіра в цьому струнному ландшафті. Обраним! Благословенним! І, знаєш, моя понівечена лялечко, я гадаю, що це сталося через тебе. Ти здалася їм принаднішою оболонкою. Саме тому його не обрали…
Боген знов навела зброю на Бріджит. Просто межи очі. Її спільники, знепокоєні, заворушилися.
— Пані, вона вже підготовлена до жертвоприношення! — вигукнув один. — Нові сили нам зараз конче потрібні, гальмування імпульсу вже розпочалося, коли буде скинуто швидкість, слід чекати абордажу… Ми маємо…
— Заціпся, — відрізала Боген холодно. — Не тобі, хробаку, визначати плани. До того ж… вона так чи інак сама здохне за кілька годин. Ця посудина… вже тріснула. Навіть циндра вийде кволою.
— Але ж, пані…
— Заціпся! — вона розвернула зброю на нього.
У вухах Брідж немов лунав велетенський дзвін, перед очима все пливло, а вогонь у череві, здавалося, от-от спалить усі нутрощі, залишивши по собі тільки чорний стовп хребта. Кутиком ока вона бачила, що Касандра, і досі непритомна, вся напружилася і наче вслухається в щось. Від шкіри дівчини в холодному приміщенні здіймалася пара. Так само як і від самої Бріджит, як вона з подивом помітила.
Час уповільнився. Не фігурально, через суб’єктивне сприйняття, ні. Він розтягнувся, наче відсік раптом опинився в гравітаційному колодязі. Звуки зникли, ніби опинившись за межами якогось невидимого кокона. Натомість вона почула дещо інше — те, що чув мисливець Тольґа, те, що поглинало його і водночас насичувало силою.
Те, що він звав Піснею. Субстанція незліченної кількості вимірів, що її намагався незграбно і спрощено передати в двомірному просторі невідомий автор Богенівського записника.
Бріджит випросталася і зробила крок уперед.
У своєму командному вузлі, більше схожому на машинну залу, на кшталт серверної, командор фон Зіверс міг би здатися авангардистською інсталяцією. В центрі вібруючої, мерехтливої мішанини приладів та терміналів він стояв нерухомий і оголений, з відкритими панелями на грудях і спині, руках та навіть черепі. Численні волокна єднали його з робочими консолями, перетягнуті пластиковими стрічками оберемки тонких кабелів підходили до конекторів, а потім розходилися до обчислювальних блоків. Долоні розкинутих руною Тейваз рук розпадалися на сегменти, з яких тентаклями відходили десятки мікроманіпуляторів, і кожен був з’єднаний з якимось елементом керування на терміналах та приладах. Сиґіли на біополімерній плоті пульсували в етерно-магнітному полі, немов збурення у грозовій хмарі, прадавні печатки відлунювали у вирах квантового коду. Наче павук у багатовимірному мереживі з матерії та інформації, Вольфрам фон Зіверс реагував на кожний, навіть ледь відчутний, її сигнал. Жодної візуальної чи звукової інформації тут не виводилося — для гросінженера це було зайвим архаїзмом.
Нарешті він ледь-ледь здригнувся, ніби щось потурбувало його уві сні.
— Stultus caeca dei! — прошепотів, майже не розтулюючи губ. Почувши цю лайку, більшість матросів та офіцерів «Сінано» вжахнулися б, бо навіть і без заборон СОІ згадувати цього бога боялися і вважали за дуже поганий знак. Зіверс не боявся. Він не сумнівався в силах Азатота і здатності його будь-кого торкнутися своїм божевіллям, навіть крізь світи, імовірні та неймовірні, але боятися його все ж не бачив сенсу. Бо навіть пряме втручання сліпого бога-недоумка могло хіба що поліпшити його теперішній стан.
Процедура корегування курсів нарешті розпочалася, хоча Зіверс мав підстави підозрювати, що йому дозволили її розпочати. Тепер він відчайдушно намагався відновити контроль над енергетичними системами корабля, відсилаючи команду за командою, випускаючи мережевих хробаків, блокуючи системи несанкціонованого доступу, обмежуючи повноваження ініційованих заколотниками команд… Марнотратство, на яке він ішов, аби тільки виграти час, потрібний для того, щоб розібратися зі схемою, збудованою культом.