Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Темне провалля все ще розділяло теперішнє Бріджит О’Шонессі та момент поцілунку Іви Боген. У тому проваллі змішалися химерні обриси людей та чудовиськ, а свідомість Брідж була наче кротячою норою, довгою та заплутаною. Норою, що єднала дві різні точки простору-часу. В лабіринті власного розуму чаїлися істоти з потойбіччя, почвари, що радше були спогадом про самих себе, рефлексією запаленої свідомості Брідж, відгуком на сигнал, що якимось дивом потрапив до неї з місця, недосяжного в жодний спосіб. Саме ці примари дозволили їй втекти, атакували і майже вбили Боген.
І саме на них ти полювала, чи не так? Вогняні видіння Брідж — то вони народжували їх, вони катували її — а Боген жадала їх використати.
— Але чому? — несвідомо промовила Бріджит. — Як вони дістались до мене? Я ж була чистою, мала бути… Мене перевіряли, багато разів перевіряли… Як ся скверна проросла в мені?
— Бо ти одна з нас, — лагідно промуркотіла Іва. — Хоч і народилася на Террі, все одно ти — наша.
— Ні, сього не може, не має бути, — мотнула головою Брідж. — Моя Батьківщина — Благословенний край Каппадокія. Я не можу… скверна…
— Немає жодної скверни. В дарах кожного з богів рівною мірою поєднані благословення та прокляття. Хтось мав стати провідником — і ним стала ти. Хто ми такі, щоб намагатися пояснити вибір Потойбічних богів? Ґаґантоа звеличив людство та подарував йому перемогу над дітьми Н’ярлатотепа, що колись ув’язнили його. Але його сила також не безмежна й має свою ціну. Поглянь, чого ви досягли, де опинилися. Хіба про таке ви мріяли, вирушаючи до інших планет? Про війну, яка триватиме вічність? Про суворість та аскетизм для всіх і приховане сибаритство та гедонізм для обраних? Навіщо вам знадобилися Місяць вкупі з Марсом, коли Земля годувала б вас, навіть коли вас стало втричі більше? І яке майбутнє ви подарували нашим пращурам, засновуючи підземне місто Дерінкує? Якби не мі-го, ми б вимерли, виродилися в нежиттєздатних калік і згинули без сліду. Таку долю ви, люди, готували нам? А тепер вдаєте, що «звільнили» нас?
— А ви хіба не люди? — спитала Бріджит.
— Люди? — пирхнула Іва. — А ти бодай раз бачила напівкровку? Дитину терранина і марсіанки? Щоб виносити таке дитя, мені знадобилося шість з дев’яти місяців провести прикутою до лікарняного ліжка, під’єднаній до купи підживлювачів, стимуляторів та нейтралізаторів. І молитися потойбічним, щоб пологи мене не вбили! І щоб дитина, яка народиться від мене, не була виродком, непристосованим для нормального життя на жодній з планет. В утробі терранки марсіанське сім’я взагалі гине — дитину просто чавить надмірним тиском ще до того, як вона встигає сформуватися до бластули.
Вона взяла обличчя Бріджит у свої долоні. Та спробувала випручатися — марно.
— Ба більше, — вела далі Боген. — Ми різні, бо віруємо в різних богів. Навіть ті з нас, хто не визнає цього, хто бажає залишатися сліпим. Ти колись чула про сліпобачення? Це ментальна хвороба, коли очі відмовляють, але мозок не приймає цього. І хворий вірить, щиро вірить, що він насправді бачить. Так і вони — бачать картинки, створені власною уявою. Але вони жодним чином не стосуються реальності.
— Якби не сі ремінці, я б тобі теж показала кілька картинок, любистку, — просичала Брідж. Черговою різкою переміною слабкість та апатія покинули її, поступившись місцем люті. Власне безсилля, підсилене знущаннями культистки, розбуркало жінку.
— Та годі, годі тобі, — похитала головою Іва. — Не гнівайся, моя полоняночко… Скоро все скінчиться.
— Навіщо я тобі… — Брідж знову рвонулася, перетиснувши собі горлянку так, що зайшлася болючим кашлем.
— Я не казала, що ти мені потрібна. Мені чи будь-кому іншому. Ти — лише посудина, як і всі інші.
— Брешеш! Я знаю, чого тобі треба. Тобі кортить дістати те, що в мене в голові. Полум’я і циндра, що я їх бачила ще до того, як усе розпочалося! Се ти провокувала мене на втечу, напала на інспекторів, аби тільки захопити мене…
— Ні. Ти сама виплеснула все це. Це ти вбила інспекторів, а до того — живцем спалила Вукміра…
— Ти брешеш! Брешеш!
— Ні. Я б і не втручалася, якби не помітила на тобі печатки Катуджі. Але я помилилася. Я очікувала свідомого спільника, а не сліпої маріонетки. Твоя справжня вартість значно менша, ніж я собі намріяла… Шкода, полоняночко, — вона схилилася нижче. — Я теж тебе хотіла.