Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

В подіях «Чорної ради» простежуються важливі едіпові конфлікти, головний з яких представляє Якима Сомка як носія національного батьківського коду мужності, що активізує ідею державності, та Іванця Брюховецького як маргінальну синівську опозицію, яка активізує «банду братів» на знищення ідеї державності. У психологічному вимірі це означає конфлікт аристократичної свідомості з тотальним несвідомим, у містичному — конфлікт божественних сил з диявольськими, в ідеологічному — конфлікт законом впорядкованої державної структури з анархічністю й деструктурованістю. Гетьман Сомко втілює український мужній характер, що постає у духовних якостях лицарства, воїнської та громадянської честі, благородного патріотизму і системи визначених моральних принципів. Його «царському» вигляду аристократа протиставляється мізерно-нікчемна зовнішність блазня Брюховецького: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані і пучки видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось непросте: шабля аж горіла від золота… І постать, і врода в нього була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату…»[395]. Батьківську мужність Сомка яскраво виявляє політика розрізнення соціальних станів та рівність перед владою закону. Маргінальність Брюховецького проявляється через політику, що має «порівняти» сина і батька, порівняти Україну, всіх зробити рівними товаришами. «У нас у Січі, — говорить Брюховецький, — чи гетьман, чи отаман, чи так собі чоловік — усе рівний товариш, усе християнська душа»[396]. Ця політика «рівності» Брюховецького означає анархічне беззаконня, що веде за собою соціально-станову боротьбу, спрямовану проти аристократичних «батьків» як носіїв законності і державного порядку.

Яскравою ілюстрацією аристократичної мужності й маргінальної анархічності в романі є два судові процеси: перший над Кирилом Туром вершать запорозькі старійшини за традиційним законом, другий — над козаком Олексою Сенчилом самочинно провадить свавільний Брюховецький, відміняючи всякий закон. Ідеологія маргінала Брюховецького асоціативно нагадує ідеологів більшовизму. «Самі бачите, — говорить він до громади, — що запорожці тепер перші на Вкраїні: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє: все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе у кишені»[397]. Отже, виявляючи мовлення ідеолога «чорної ради», Куліш інтуїтивно передчуває ймовірну національну катастрофу, що може постати внаслідок маргінального бажання несвідомого сина дорівнятися до свідомого батька і утвердити своє анархічне право. «Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого?»[398] — це розпачливе запитання Шрама, звернене до майбутнього. Як відомо, Гоголь у цей час також інтуїтивно передчував загрозу для культури від соціальної революції. Котляревський, Гоголь, Шевченко, Куліш були письменниками з відкритою до несвідомого джерела душею, своєрідними медіумами, кобзарями, тобто письменниками-пророками, що інтуїтивно прогнозували можливі небезпечні події. Очевидно, активізація імперського романтизму, що прямував в бік революційності, давала змогу Кулішу зрікатися національної романтичної психології, а також звернути увагу на історичну подію, коли, обравши на «чорній раді» «свинопаса» Брюховецького, а не лицаря Сомка, Україна здобула собі колоніальну неволю, стала пропащою силою в історії, повтореною апокаліптичною Троєю.