Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Перший великий роман «Сатирикон», як відомо, був написаний у час Римської імперії Петронієм, це був збірник новел еротичного та непристойного смислу. За версією Таціта, написав його Петроній з метою відомстити Нерону: він розповів про його розпусту, а, переславши твір принцепсу листом, покінчив з життям. Отже, у психогенезисі роману закладено процес деміфологізації героя, повернення його до принципу реальності, що означало нагадування йому про загрозливе інстинктивне начало. Розрізняючи у нашому часі роман і романтичну повість, канадська дослідниця Р. Багрій також звертає увагу на цю психогенетичну ознаку роману, який «відрізняється просуванням од героїчної та романтичної ілюзії до звичайної, буденної «середньокласової» реальності, приземленим героєм, фабулою, що випливає з характеру, деромантизуючим стилем, докладним і всебічним змалюванням реальності, зображенням характерів в усій їхній зовнішній індивідуальній безмежності»[378].

Роман Петронія, на думку П. Кіньяра, мав на меті активізувати чоловіче сексуальне бажання[379]. З цією метою і використовувало імперське суспільство романний жанр, адже сутністю імперського світу була активізація агресивних природних основ суспільної структури (сексуальності) і маргіналізація любові, оскільки маскулінізована сексуальність нарощувала загарбницьку потребу імперського суб’єкта, а любовне переживання ослабляло її. Тому «Сатирикон» виявив також сутність Римської імперії, яка культивувала хтиву сексуальність, витісняючи ніжну любов. Стратегія переваги сексуальності і зневаги любові стане головною і в російсько-імперському еросі, про що свідчить українська література, починаючи з Шевченка. Прикметно, що французьке дослідження П. Кіньяра античного еросу у праці «Секс і страх» (1948) також культивує політеїстичні ідеали імперського еросу, спрямовані проти лібідозного і монотеїстичного християнства[380].