Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Вівця з мене вийшла! — саме тоді признався Професор Вівця близькому другу. — А раніше була в мене всередині.
1937 рік. Професор Вівця звільняється з роботи в Міністерстві сільського господарства та лісівництва й, отримавши кредит цього ж міністерства під виконання «Плану розведення тримільйонного поголів’я японських, маньчжурських і монгольських мериносів», над яким раніше працював, перебрався на Хоккайдо і став власником ферми з п’ятдесятьма шістьма вівцями.
1939 рік. Професор Вівця одружується. Сто двадцять вісім овець.
1942 рік. Народжується старший син (тепер — управитель готелю «Дельфін»). Сто вісімдесят одна вівця.
1946 рік. Пасовиська Професора Вівці реквізуються під навчальний табір американської окупаційної армії. Шістдесят дві вівці.
1947 рік. Професор Вівця переходить на роботу в Спілку вівчарів Хоккайдо.
1949 рік. Дружина Професора вмирає від сухот.
1950 рік. Професор Вівця стає директором Музею мериносознавства Хоккайдо.
1960 рік. Старший син втрачає пальці в порту Отару.
1967 рік. Закривається Музей мериносознавства Хоккайдо.
1968 рік. Відкривається готель «Дельфін».
1978 рік. Молодий агент з продажу нерухомості питає про краєвид на фотографії.
(Це вже про мене).
— От тобі й маєш! — сказав я.
— Обов’язково хотілося б зустрітися з вашим батьком, — сказав я.
— Я не проти такої зустрічі. От тільки мене батько недолюблює… То вже вибачте, якщо доведеться вам зайти до нього самому, — відповів син Професора Вівці.
— Недолюблює?..
— Через те, що я без двох пальців і почав лисіти…
— Зрозуміло, — сказав я. — Дивак та й годі, правда?
— Може, мені як синові і не годиться так казати… Але він справді-таки дивакуватий. Відтоді, як з вівцею зустрівся, — його наче підмінили. Став вередливим, а іноді й жорстоким. Та насправді в глибині душі залишився м’якою людиною. Тільки послухайте, як він грає на скрипці, — і все зрозумієте. Вівця завдала йому шкоди. А через нього і мені.
— А ви любите батька? — спитала подружка.
— Аякже, люблю, — відповів управитель готелю. — Та батько мене недолюблює. Ні разу не брав на руки відтоді, як я народився. Ні разу слова теплого не сказав. А як я втратив пальці і полисів — постійно знущається.
— Я впевнена, що він робить це ненавмисно! — заспокоювала подружка.
— І я так думаю, — підтримав я.
— Дякую… — сказав управитель готелю.
— А якщо прийдемо тільки ми удвох — зможемо з ним поговорити? — спитав я.
— Не знаю, — відповів управитель готелю. — Мабуть, зможете, якщо звернете увагу на дві умови. Перша — треба чітко сказати, що ви прийшли розпитати про вівцю.
— А друга?
— Не кажіть, що це я вас прислав.
— Зрозуміло, — сказав я.
Подякувавши синові Професора Вівці, ми піднялися сходами на другий поверх. У коридорі було холоднувато і вогко. Лампочки ледве горіли, в кутках залягла товстим шаром пилюка. В повітрі плив запах старого паперу і людського тіла. Ми пройшли, як нам було сказано, до кінця довгого коридору й постукали у старі двері з облупленою пластмасовою вивіскою «Директор музею». Відповіді не було. Я спробував постукати ще раз. Ніхто не відізвався. І тільки за третім разом з-за дверей долинуло людське рикання.
— Не турбуйте! — кричав голос. — Ідіть, собі геть!
— Ми прийшли розпитати про овець.
— Ідіть під три чорти! — верескнув Професор Вівця. На свої сімдесят три роки він мав досить сильний голос.
— Нам обов’язково треба поговорити! — крикнув я через зачинені двері.
— Ідіоти! Мені нічого з вами говорити про овець! — сказав Професор Вівця.
— Однак мусите! — наполягав я. — Про вівцю, яка зникла тридцять шостого року!
Після короткої мовчанки двері рвучко відчинилися — і перед нами з’явився Професор Вівця.
Волосся Професора було довге і сиве наче сніг. Білі брови спадали бурульками над очима. На зріст він був — сантиметрів сто шістдесят, тримався з гідністю. Постать кремезна. Ніс виступав зухвало вперед ніби лижний трамплін.
Кімнату переповнював запах людського тіла. А втім, ні — це вже не був людський запах. Досягши певного рівня, він злився з часом і світлом. Підлогу захаращували старі книжки і документи настільки, що її майже не було видно. Більшість книжок — наукові трактати, написані іноземними мовами. Всі вони, без жодного винятку, були вкриті плямами. Праворуч під стіною стояло брудне ліжко, спереду під вікном — велетенський стіл з червоного дерева й обертове крісло. На столі спостерігався відносний порядок, купу документів притискало зверху скляне прес-пап’є у вигляді вівці. У кімнаті панувала напівтемрява — лише запилена настільна лампа на шістдесят ватт кидала на стільницю своє тьмяне світло.