Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
На Професорові була сіра сорочка, чорний вовняний джемпер і майже безформні грубі штани з тканини «в ялинку». Під впливом світла сіра сорочка і чорний джемпер здавалися білою сорочкою і сірим джемпером. А, може, вони такими насправді й були.
Професор Вівця вмостився в обертове крісло по той бік стола і пальцем показав на ліжко. Обережно, ніби обминаючи міни, ми переступили через книжки, добралися до ліжка й сіли. Ліжко було настільки брудним, що здавалося, ніби мої «лівайси» навічно прилипли до простирадла. Зчепивши пальці обох рук на столі, Професор не спускав з нас погляду. Його пальці навіть на суглобах вкривала чорна шерсть, яка дивовижним чином контрастувала із сліпучо-білим волоссям на голові.
Піднявши телефонну трубку, Професор грубо звелів: «Негайно неси їжу!».
— Отже, — промовив він до нас, — ви прийшли поговорити про вівцю, яка зникла тридцять шостого року?
— Саме так, — відповів я.
— Гм-м-м… — промимрив Професор Вівця і гучно висякався у грубу паперову серветку. — Ви хочете щось розповісти? Чи щось запитати?
— І те, й інше.
— Ну тоді розповідай!
— Ми знаємо, куди втекла від вас вівця навесні тридцять шостого року.
— Гм-м-м… — знову прогугнявив він. — Ти хочеш сказати, ніби знаєш те, чого я, не жалкуючи сил, шукав упродовж сорока двох років?
— Справді знаємо, — підтвердив я.
— Напевне, якась нісенітниця!..
Я вийняв з кишені золоту запальничку і фотографію від Пацюка та поклав їх на стіл. Простягши свою волосату руку, Професор взяв запальничку з фотографією і довго розглядав їх під світлом лампи. У кімнаті запала тривала мовчанка. Подвійні віконні шибки не пропускали шуму знадвору, а шипіння — тир-тир! — старої лампи тільки підкреслювало гнітючість навколишньої тиші.
Закінчивши огляд запальнички і фотографії, Професор вимкнув лампу і товстими пальцями взявся терти повіки. Здавалося, ніби намагався втиснути очні яблука в середину черепа. Коли відвів руки від обличчя, його очі були червоні, як у кролика.
— Вибачте, — сказав він. — Мене так довго оточували самі ідіоти, що я перестав довіряти людям.
— Та нічого!.. — заспокоїв я.
Подружка приязно всміхнулася.
— Ти можеш уявити собі, у що перетвориться життя людини, якщо її геть-чисто позбавити можливості надавати своїм думкам словесної форми? — спитав Професор.
— Не знаю… — відповів я.
— У пекло! У пекло, де вирують самі думки. Без жодного сонячного промінчика, без краплини води… Таким було моє життя протягом тих сорока двох років.
— І все через вівцю?
— Так! Через вівцю! Вона кинула мене в таке пекло. Навесні тридцять шостого року.
— І ви пішли з Міністерства, щоб її розшукати?
— Пішов, бо всі службовці — йолопи. Вони не розуміють справжньої суті речей. Їм ніколи не збагнути важливості тієї вівці.
У двері постукали, а жіночий голос сказав: «Я принесла їжу».
— Постав і йди собі, — гримнув Професор.
Було чути, як стукнула таця об підлогу і як потім віддалявся тупіт ніг. Подружка відчинила двері і принесла їжу до стола. На таці стояли тарілки — суп з грінками, салат і фрикадельки для Професора і дві чашки кави для нас.
— Ви вже їли? — спитав Професор.
— Тільки що з-за стола встали, — і ми закивали головами.
— І що ж ви їли?
— Телятину, зварену у вині, — сказав я.
— І смажені креветки, — додала подружка.
— Гм-м-м!.. — пробурчав Професор, посьорбав супу і захрумав грінками. — Вибачте, але доведеться мені розмовляти з вами за їжею. Бо зголоднів.
— Будь ласка, будь ласка! — сказали ми.
Зануривши погляд у тарілку, Професор сьорбав суп, ми пили каву.
— Ви знаєте місце на фотографії? — запитав я.
— Знаю. Добре знаю.
— Можете нам показати, де воно?
— Але постривай, — сказав Професор і відсунув набік порожню тарілку. — Всьому свій порядок. Передусім поговоримо про тридцять шостий рік. Почну я. А ти продовжиш.
Я кивнув головою.
— Якщо говорити коротко, — сказав Професор, — то вівця вселилася в мене влітку тридцять п’ятого року. Одного разу під час обстеження пасовиськ неподалік від маньчжурсько-монгольського кордону я заблудився і на ніч забрався у печеру, що випадково потрапила мені на очі. Уночі мені приснилася вівця. Вона спитала: «Можна залізти в тебе?». Я відповів: «Я не проти — залізай!». Тоді я не подумав, що це щось серйозне. Бо ж я розумів, що все це мені тільки сниться, — хихикнув стариган, уминаючи салат. — Такої вівці раніше ніколи не бачив. Як фахівець я знав усі породи овець у світі, однак ця була особливою. Із сильними короткими ногами та прозорими, як джерельна вода, очима. З білісінькою вовною і коричнюватою зіркоподібною плямою на спині. Подібної вівці немає ніде на цілому світі. А тому я дозволив їй вселитися в мене. Як дослідник овець я не хотів знехтувати такою рідкісною породою.