Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Я не хочу бачити Інгвільд, — прошепотів він.
— Вислухай мене уважно, — якомога спокійніше мовила я. — Інгвільд підозрює, що ти її брат. Ти не можеш її розчарувати в цьому. Ти не можеш покинути її в ту хвилину, коли вона тебе знайшла. Так чи інакше, але треба, щоб вона колись почула всю правду.
— От-от, саме через це, бо я не хочу їй нічого говорити.
— А тобі й не треба нічого казати. Не ти зробиш це… Це зробить твій батько, він розповість їй усе, лагідно й ніжно, коли ви повернетесь до Норвегії…
— Мій батько?.. — Він трохи підвівся, спершись на лікоть. — Мій батько… — повторив, і голос йому урвався.
Потому якусь мить Ян мовчав, неначе засліплений тим яскравим світлом, що таїлося в цьому простому слові, такому вічному, юному і такому новому для нього, раптово скорений чарівною і всемогутньою силою любові.
— Це правда. Уперше в житті я маю батька!.. І можу на нього покластися, коли мене спіткає лихо. Батько буде моєю силою, підпорою… він сам скаже Інгвільд, що я посяду її місце.
— Ти не посядеш її місця. Знайшовши тебе, твої батьки не менше любитимуть Інгвільд! Уже багато років минуло, відколи Інгвільд стала їхньою донькою, справжньою їхньою дитиною. Для них ви будете однаково дорогі.
Очі його мрійливо вдивлялися кудись у далину. Він, здавалося, відчув невимовну полегкість, але, не бажаючи отак зразу визнати себе переможеним, сказав:
— Ти гадаєш, вона не гніватиметься на мене?
— Яне, невже ж ти не хочеш бути для неї старшим братом? — твердо мовила я. — Чи ти не думаєш, що для Інгвільд буде великою радістю мати брата?
Стишивши голос, я додала:
— Учора ти сказав мені, що я була для тебе маленькою сестрою. То так само буде тепер з Інгвільд…
— Ніколи це не буде так само! — сухо кинув він.
— Ні, звісно, ні!.. — квапливо погодилась я.
І почала знічев'я стомленою рукою ворушити сіно. Відчувала, що от-от заплачу. Одвернула голову й закусила губу, щоб стримати сльози, — в таку хвилину вони б осоромили, зганьбили мене перед Яном. Але я не могла заглушити в собі почуття гіркоти, що затьмарювало все і розпускалося в моєму серці потворною чорною квіткою…
Чутливий Ян одразу вловив мій настрій і насторожився. Він різко підвівся, повернувся до мене і обхопив руками коліна.
— Фанні, навіщо ти сказала, що Інгвільд не сестра мені? — спитав він. — Чом не почекала, поки це зробили б мої батьки?
— Бо я хотіла, щоб ти почув усю правду, перш ніж знову зустрінешся з Інгвільд… Інакше мене б мучило сумління, ніби я приховала від тебе щось дуже важливе. І я охоче приховала б це від тебе… Тобто я хочу сказати, що зробила б це, якби думала тільки про себе і не думала про тебе…
Він пильно дивився на мене затамувавши подих і, здалося мені, навіть з якоюсь ніжністю. І від цього погляду, і від його промовистого мовчання мені стало водночас так приємно й так гірко, що останні слова я майже прокричала захриплим голосом:
— Інгвільд ніколи не була твоєю сестрою і ніколи не буде нею! Ви вільні обоє, вільні… Ох! Яне, мені так важко вимовити ці слова…
— Вільні покохати одне одного? Ти ж про це подумала?
Ні, я нізащо не заплачу перед ним! Я тільки мовчки кивнула головою, коротко і втомлено, потім сховала обличчя в долоні і, уникаючи Янового погляду, силкувалася опанувати себе.
Та враз до слуху мого долинуло, як поруч зашелестіло сіно, — то Ян рвучко підвівся з місця, владно схопив мене за руки й рішуче потягнув до себе. І ось я вже стою на ногах, віч-на-віч з Яном, і бачу, як у місячному сяйві виблискують його очі.
— Фан!.. Яка ж ти дурненька! Чи перестанеш ти нарешті влаштовувати моє майбутнє на свій розсуд? Насамперед затям собі: ти ще надто юна, щоб думати про це майбутнє! Тобі ж тільки п'ятнадцять років, дівчинко із Сонячних Дзиґарів, не забувай про це!
— Ні! — палко вихопилося в мене. — Я про це не забуваю. Не думай, що це дуже приємно — мати тільки п'ятнадцять років!.
— Нарікай, нарікай! — буркнув Ян. — Ти ще й не здогадуєшся, як це мило й приємно — мати п'ятнадцять років! Вони ясні, мов свіжий морозяний ранок, чисті, як добре перемитий посуд, горді, як корсарський фрегат, і багаті на обіцянки та мрії, як мішок доброго борошна… Так, так, нарікай на долю!
Сказавши це, він замовк і якусь мить пильно дивився мені в очі.
— Фан, — озвався знову, і голос його тепер бринів так тихо й глухо, що в мене враз тьохнуло серце, — але ж одного чудового дня тобі вже не буде п'ятнадцять. І того дня…
Він усе ще не випускав моїх рук. Стискав їх так міцно, що мені аж боляче стало. Не знаю й сама, чому раптом пригадалися мені тоді руки Гійома, як вони упевнено й твердо тримають рубанок чи пилу. Обидва вони були не такі хлопці, що легковажно ставляться до життя! Зовсім ні,— ані Яна, ані мого брата не можна назвати гульвісами, то були творці-будівничі…