Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Мені лишився на пам'ять про Яна маленький іграшковий ведмедик. Ян подарував його мені того ранку, коли від'їздив із Франції. Я саме запрягала у візок нашого коника, Стрілу Амура, щоб відвезти його на вокзал. І, пойнята сумом, знову згадувала той день у листопаді, кілька місяців тому, коли я так само запрягала коня у візок, щоб зустріти Норвежку.
І в ту мить увійшов Ян. Він допоміг мені затягнути попругу.
Не хотілося говорити з ним. Чи було того ранку щось таке, про що варто б говорити? Я була на диво спокійна і стомлена.
«Завтра, — думала я, — з сумом згадуватиму ці хвилини, коли він був ще поруч з нами, коли я могла його бачити, коли ми, затягуючи шкіряний ремінь на голоблі візка, торкнулися пальцями одне одного».
— Фанні,— тихо мовив Ян, і його лагідний голос болісним щемом озвався в моєму засмученому серці,— у Булоні, на вокзалі, ми скажемо одне одному «прощай», але там навколо нас буде гамірлива юрба… Я хотів би зараз сказати тобі «до побачення», тобі одній. Бо, напевно, це останні хвилини, коли ми з тобою самі. Тільки вдвох…
Я різко повернулася до нього, відпустивши коня, і кінь з несподіванки здригнувся, ударив копитом об землю й скоса зиркнув на нас терплячими очима.
— Я хочу тобі щось дати, — прошепотів Ян і подав іграшкового ведмедика. — Візьми. Я лишаю його тобі.
Потім з легкою, трохи ніяковою усмішкою додав:
— Не дуже розкішний подарунок, правда ж?
Я нічого не відповіла. Тримаючи в руках сірий клубок, м'який і пухнастий, я ніжно гладила його. Завтра це буде все, що лишиться мені від Яна.
— Це просто дитяча іграшка… Іграшка малого хлопчика, яким я був колись, — ще тихше мовив Ян. — Але це водночас і подарунок дорослої людини, мужчини!
І він повторив з притиском:
— Чуєш, Фан, це чоловіча рука, котру я тобі простягаю.
Я підвела голову й глянула йому прямо в очі, аби він знав, що я добре все зрозуміла. — Спасибі, Яне, — прошепотіла.
Ян прожив ще цілий місяць у Бове, в своєму колишньому домі, де провів дитинство й юність.
Інгвільд тим часом поїхала до Норвегії, щоб підготувати батьків до радісної звістки, до величезного нежданого щастя.
Коли Ян повернувся до Сонячних Дзиґарів, він признався, як краялося йому серце на саму думку про те, що доводиться покинути свою названу матір. Звичайно, він ще приїде до неї, і все-таки це скидалося на довгу розлуку — розлуку назавжди. Усі колишні незлагоди, прикрі непорозуміння віднині забулися, і він хотів зберегти в пам'яті спогади тільки про щасливі дні, про старого садівника, про цікаві іграшки і про той час, коли він любив її як свою рідну неньку.
— Знаєш, Фанні,— сумно казав мені Ян, — між моєю справжньою матусею, тою, що в Норвегії, і мною завжди чогось бракуватиме: мого дитинства. Бо ж це тільки завдяки тій іншій я можу згадати чарівний час, коли я був безтурботним хлопчиком!
Він признався мені в цьому, і я зрозуміла, що за цим хвилюванням і сумом заховані глибоко в серці докори сумління за те горе, що його він їй завдав.
Перш ніж покинути Францію, Ян прожив три дні у Сонячних Дзиґарях.
То були три дні щастя, справжнього, простого щастя, яке тільки можна собі уявити в п'ятнадцять років. Він багато говорив зо мною про себе, про мене, але ніколи не говорив про те, що, можливо, колись, одного чудового дня стосуватиметься нас обох…
Ми блукали з ним по безлюдних булонських полях, довго мовчали, а години пролітали собі мимо, і ми тішилися терпкою ніжністю цих прощальних годин, коли ми почували себе такими близькими одне одному.
Скільки разів у минулому ми завдавали собі болю, заковуючи свої душі в броню юнацької сором'язливості. Вона все ще витала над нами, ця непереборна соромливість юності, але то було добре, бо вона захищала нашу чисту дружбу від легковажних утіх нашого віку. Як я зневажала тих хлопців і дівчат, котрі гралися в любов! Як пишалася я тим, що можу спокійно йти поруч Яна, такого цільного і чистого, і він не пробує навіть покласти руку мені на плече…
І все-таки як я його любила!..
Якою чистою невинністю, яким палким завзяттям було пройнято ті золоті неповторні години, з усією їхньою непримиренною прямотою і полохливою скромністю! Ось чому я гадаю, що ті дні були справді чудові!..
Від'їжджаючи, Ян сказав мені:
— Не сумуй, Фан!..
Ми удвох з Гійомом проводжали його до станції. Він мав їхати через Лілль, Брюссель, Копенгаген, Осло…
Я сіла під відкидний верх нашого кабріолета позаду. Переді мною, тримаючи в руках віжки, сидів Гійом, а поруч із ним — Ян. Капітан стояв біля будинку, загорнувшись у свій незмінний старий кожух з високим хутряним коміром, і прощально махав рукою…