Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Бачачи, що я мовчу й вся тремчу, Ян відпустив мої руки.
Потім він легенько торкнувся рукою мого волосся, зняв з нього кілька стеблинок сіна, що причепилися, коли я проходила горищем. Я побачила, як він старанно склав їх докупи й заховав у кишеню куртки.
— Фан, я збережу їх на пам'ять про тебе…
Не кажучи більше ні слова, Ян зібрав свій рюкзак, кинув його собі на плечі, узяв у мене з рук електричний ліхтарик і легенько підштовхнув мене до відчиненої ляди.
— Гійом чекає внизу, у дворі,— пробурмотіла я. — Я так налякалася, коли ти втік. І подзвонила йому. Покликала на допомогу.
— Добре зробила, — сказав Ян.
Ми підійшли вже до виходу з горища. Ліхтарик, поставлений на підлогу, освітлював мене. Ян чекав нагорі. Він став навколішки і обома руками тримав драбину, щоб вона не хиталася.
Тільки-но я подолала перші щаблі хиткої драбини, як до мене долинув згори Янів голос, веселий і лагідно-насмішкуватий, як у добрі минулі дні:
— Я міцно тримаю тебе, не бійся, маленька кізочко!..
Коли ми повернулися, Фовемберг уже спав.
Була перша година ночі. Свистів-завивав, поривами налітаючи на нас, вітер, такий сильний тут, серед широких, розлогих ланів. Я з радістю вдихала його, — то був ніби привіт мого рідного села.
Маленькі будиночки з щільно причиненими віконницями мирно спали, але здавалося, що село ладне прокинутися, аби зустріти нас. Воно ніби звеліло вітрові, щоб той поводився, як добрий наш друг. І вітер пролітав понад землею, понад сільськими безлюдними вулицями, проскакував у нас між ногами, як добре пустотливе звірятко. Знаючи, що вночі треба говорити якнайтихше, він і свистів приглушено, як ото скавучить пес, радий, що знайшов своїх господарів.
Я відчула раптом нестримне бажання заспівати з радості. Як же треба любити свій рідний край, суворий край мого дитинства, щоб, вдихнувши після двох днів розлуки його повітря, відчути таке непереборне хвилювання в серці!
Ян ішов між Гійомом та мною, і ми всі мовчали. Минуле якось враз наринуло на нас, затопило спогадами. Уся наша пригода, прекрасна й сувора, цієї ночі мала скінчитися. І на серці всіх нас було так, як у ті мирні, щасливі дні, коли Інгвільд ще не принесла з собою всю оту колотнечу й хвилювання. Якби не так холодно й вітряно, я могла б уявити собі, що це той травневий вечір, коли я познайомилася з Яном, той самий вечір, коли шофер вантажної машини і водночас поет висадив біля воріт ученицю колежу з її Вергілієм…
Ян відчинив двері кухні і ввійшов перший.
Крізь нещільно причинені двері майстерні пробивався промінь світла: безперечно, Капітан ще не лягав — ждав нас.
Схвильовані, ми перезирнулися, не наважуючись вимовити бодай одне слово. Адже не тільки Ян повертався до нас цієї ночі, а й маленький норвезький хлопчик із Нарвіка, Капітанове дитя.
Безшумно, навшпиньках, ми ввійшли до майстерні. Дідусь сидів у своєму незмінному фотелі, повернувшись до нас спиною, схилившись над вогнем, і машинально розгрібав жар коцюбкою; певно, він робив це вже давно.
— Татуню! — стиха покликав його Гійом.
Дід рвучко обернувся і встав. Кваплячись, він зсунув з носа окуляри і тепер незграбно поправляв їх.
Глибока хвиля ніжності сповнила моє серце: іноді я справді почувала щось материнське в своїй любові, я любила нашого дідуся так, як люблять власну дитину…
— Татуню, — сказав Гійом, і голос його лунав піднесено й урочисто. — Ми привели тобі… Єф Нільсена!
Руки Капітанові враз дрібно затремтіли. Губи бурмотіли якісь нерозбірливі слова. Обличчя його за ці довгі години чекання аж змарніло, ще більше вкрилося зморшками, волосся неначе дужче побіліло, а очі, здавалося, були ще блакитніші й чистіші, немов промиті…
Ми не встигли й поворухнутися: він сам поволі рушив нам назустріч, узяв Яна за плечі й зазирнув йому в очі своїми блискучими очима.
— Єфе, хлопчику мій!.. — прошепотів він, і в тихому тремтячому голосі його бриніла невимовна радість, що йшла, здавалося, з найбільшої глибини його душі. Мені не описати тієї радості.
Потім він поклав голову на плече юнакові, і ми з Гійомом уже не могли б і сказати, дивлячись на них обох, хто кого підтримує: чи це дорослий високий Ян підтримує Капітана, чи Капітан тримає в своїх руках щасливо віднайдену дитину з «Сіріуса»…
— Інгвільд спить? — за хвилину спитав Гійом.