Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Даруйте мені, отче, — тихо мовила я, — я шукаю… Я шукаю високого білявого хлопця з рюкзаком на спині.

Чернець відповів, не вагаючись:

— Так, він був тут приблизно півгодини тому.

І, подавши мені знак рукою йти слідом за ним, рушив до виходу.

— На жаль, — зовсім тихо додав він. — На жаль, я не можу вам сказати, що з ним сталося і де він зараз. Але я добре бачив, як він виходив з каплиці.

— А як… який у нього був вигляд? — пробурмотіла я.

— Такий самий, як у вас: тривожний і скорботний.

В голосі ченця забриніло невисловлене запитання. Я підвела голову, глянула на нього. В його очах я побачила стільки людської доброти, що губи мої мимоволі затремтіли.

— Моя дитино, — мовив чернець, усміхаючись тихою лагідною усмішкою, — чи не міг би я чимось допомогти вам?

— Я повинна його розшукати. Розумієте, він утік, бо почуває себе нещасним.

Чернець так само мовчки й пильно спостерігав мене.

— Присягаюсь вам, — благально сказала я, — що це не через мене він утік… Я хочу сказати, це не якась там ідіотська історія між нами двома, розумієте? Це куди серйозніше. Тут ідеться про його батьків…

— Я бачу… Бачу, — промовив чернець своїм глибоким голосом. — Так, це набагато серйозніше.

Він чимось нагадав мені Гійома. І нараз мені так захотілося, щоб Гійом з його спокійною силою і розважливим розумом був зараз тут, біля мене.

— Чи не могла б я звідси подзвонити додому, сповістити своїх?

— Звісно, — відповів він. — Ходімо.

Він повів мене до кімнати монастирського воротаря, дав у руки телефонну трубку і вийшов. Я викликала пекарню у Фовемберзі,— вона була зовсім близько від наших Сонячних Дзиґарів, і, коли траплялася якась невідкладна справа, ми завжди телефонували туди. Мене зразу з'єднали, і я попросила покликати Гійома. Потім потяглися довгі хвилини чекання.

— Алло! Не роз'єднуйте, будь ласка. Ні, ні, не роз'єднуйте… (Таж від цієї пекарні до нашого будинку всього якихось п'ятдесят метрів!..) Ні, ні, розмову ще не скінчено… (А може, прийде Капітан? Тоді мені буде важче все пояснити…) Алло! Це ти, Гійоме? Слухай! (Я приклала руку до рота). Слухай, Ян утік… Так… Утік! Я тобі все поясню потім… Я зараз біля Сент-Омера, в монастирі бенедиктинців, у Віске. Я вже розшукую його хвилин сорок п'ять, але марно.

Я не знаю, що робити. Як? Ти позичиш мотоцикл? Так. Гаразд… Інгвільд ще не повернулася з колежу? Нехай дідусь щось вигадає для неї, байдуже — що. Не варто її передчасно турбувати. Гаразд, я чекатиму тут. Не барися, Гійоме! Я повісила трубку.

— Мій брат зараз приїде, — сказала я ченцеві, виходячи із сторожки. — Він буде за три чверті години. Ми маємо зустрітися тут.

Бамкнув дзвін у каплиці.

— Кличуть до вечерні. Я мушу вас покинути, — тихо мовив він.