Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
І він додав стиха, немовби дивлячись востаннє на свою несправджену мрію, прощаючись із нею:
— І подумати тільки, що я уявляв собі це повернення як щось… надзвичайне, прекрасне!
У цю мить якась автомашина, хоч ми й не зупиняли її, раптом загальмувала, і молода жінка, — вона сиділа в кабіні поруч зі своїм чоловіком, який вів машину, — висунула голову з віконця:
— Ми їдемо до Сент-Омера. Це вам не по дорозі?
— Ми йдемо до Булоні,— сказала я. — Це не зовсім по дорозі, але…
Сент-Омер був за п'ятдесят кілометрів від Булоні і приблизно за сорок п'ять — від Фовемберга. Ян підсадив мене в машину.
— Залазь уже! — пробурчав він.
Ми, певно, здалися молодій жінці та її чоловікові вельми похмурою парою. На одне з їхніх запитань я відповіла, як це зробив напередодні Ян, що ми — брат і сестра. І вони, очевидно, подумали, шукаючи пояснення нашій насупленій мовчазності, що в цьому віці брат і сестра частенько ворогують, не знаходячи душевної злагоди. За всю дорогу, поки вони висадили нас десь на околиці Сент-Омера, ми не перекинулися й кількома словами.
Була вже друга година пополудні. Я подумала, що ми, напевно, так і не поснідаємо сьогодні. Та мені це було байдуже…
Ян мав, як і раніше, понурий, сердитий і нещасний вигляд. Як завжди в такі хвилини, він уперто мовчав, і я сприймала це мовчання як тяжку образу, воно дошкуляло мені більше, ніж ляпас.
Прямуючи отак на захід, ми підійшли до шосе, що вело до Булоні, і знову вдалися до свого «автостопу». Цього разу перед нами спинилася сіра автомашина. Ян мовчки підштовхнув мене, і я ковзнула в глибину машини, щоб дати місце і йому. Та в цю мить, несподівано для мене, Ян грюкнув дверцятами, зачиняючи їх, а сам переплигнув через канаву, що тягнулася вздовж шосе. Я встигла тільки побачити, як він кинувся бігти до лісу і вмить зник серед дерев.
Минуло кілька секунд, перш ніж я зміркувала, що Ян хоче утекти від мене. Та за ці кілька секунд Ян міг далеченько відбігти від машини. Тоді, не пояснюючи нічого здивованому шоферові, я й собі вискочила на дорогу і побігла навздогін за Яном.
Я бігла щосили, задихаючись, і невдовзі опинилася серед лісу. Та Ян уже зник. Мертве опале листя шаруділо під ногами, низько над головою спліталися голі гілки дерев, перешкоджаючи бігти, і все навколо було таке моторошно-таємниче, ніби я опинилася десь у підводному царстві, де риби набувають кольору скель чи водоростей, серед яких вони ховаються. Я гукала:
— Яне! Яне! Озовися!..
Проте голос мій лунав дедалі глухіше, слабше. Зрештою я не витримала й розридалася. Кілька разів мені здавалося, що я була зовсім близько від нього, що він причаївся десь тут, у гущавині. Може, він і чув, як я гукаю його, тільки не хотів озиватися!
Я не могла збагнути, як це йому пощастило так легко сховатися в лісі і ніби стерти за собою геть усі сліди. Адже ліс був зовсім невеликий!..
Я, мабуть, досить довго блукала в лісі. Нарешті, мені спало на думку, що, поки я отак навмання блукаю серед Дерев, Ян може зайти далеко і сховатися десь у сусідньому селі. Я враз кинулася до шосе.
Ось уже й дорога, — та хоч як я напружувала зір, вдивляючись удалину, — ніде не видно було високої Янової постаті. Я розгледіла тільки на дорозі невиразний силует чоловіка за кермом трактора, а ще далі, внизу, на узбіччі дороги якийсь селянин вів за вуздечки двох коней. Я спробувала обміркувати ситуацію. Минуло, певно, хвилин двадцять, відколи Ян побіг від машини. Я загубила його сліди за ці двадцять хвилин, але інші люди, можливо, бачили його. Треба попитати людей, — чи хто не стрічав його…
Чоловік з кіньми був уже зовсім близько від мене. Він ішов поволі, попереду своїх конячин, одну руку засунувши в кишеню, а другою тримаючи коней під вуздечки. Позаду волочилася борона, лишаючи за собою то тут, то там грудки сірої землі, вже затверділої на морозі. Коли чоловік порівнявся зі мною, я пішла поруч із ним.
— Пробачте, чи ви не бачили тут хлопця, такий високий з ясним волоссям і рюкзаком за спиною?
Здавалося, моє запитання не дуже зацікавило селянина, він так само, не притишуючи ходи, ішов і йшов, дивлячись поперед себе, вигляд у нього був досить непривітний, лице червоне, обвітрене.
— Ні! — нарешті сказав він. — Не бачив. Допіру бачив тільки листоношу на велосипеді, та ще отой автобус, що возить туристів, проїхав на Булонь…
— А Булонь — у тому напрямі, правда? — спитала я, показуючи пальцем позад себе.
— Ато-о-ж! — відповів він із смішним протяжним акцентом, — так говорять усі жителі півночі, і їх завжди можна впізнати по вимові, так само, як і бретонців.