Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

І він додав стиха, немовби дивлячись востаннє на свою несправджену мрію, прощаючись із нею:

— І подумати тільки, що я уявляв собі це повернення як щось… надзвичайне, прекрасне!

У цю мить якась автомашина, хоч ми й не зупиняли її, раптом загальмувала, і молода жінка, — вона сиділа в кабіні поруч зі своїм чоловіком, який вів машину, — висунула голову з віконця:

— Ми їдемо до Сент-Омера. Це вам не по дорозі?

— Ми йдемо до Булоні,— сказала я. — Це не зовсім по дорозі, але…

Сент-Омер був за п'ятдесят кілометрів від Булоні і приблизно за сорок п'ять — від Фовемберга. Ян підсадив мене в машину.

— Залазь уже! — пробурчав він.

Ми, певно, здалися молодій жінці та її чоловікові вельми похмурою парою. На одне з їхніх запитань я відповіла, як це зробив напередодні Ян, що ми — брат і сестра. І вони, очевидно, подумали, шукаючи пояснення нашій насупленій мовчазності, що в цьому віці брат і сестра частенько ворогують, не знаходячи душевної злагоди. За всю дорогу, поки вони висадили нас десь на околиці Сент-Омера, ми не перекинулися й кількома словами.

Була вже друга година пополудні. Я подумала, що ми, напевно, так і не поснідаємо сьогодні. Та мені це було байдуже…

Ян мав, як і раніше, понурий, сердитий і нещасний вигляд. Як завжди в такі хвилини, він уперто мовчав, і я сприймала це мовчання як тяжку образу, воно дошкуляло мені більше, ніж ляпас.

Прямуючи отак на захід, ми підійшли до шосе, що вело до Булоні, і знову вдалися до свого «автостопу». Цього разу перед нами спинилася сіра автомашина. Ян мовчки підштовхнув мене, і я ковзнула в глибину машини, щоб дати місце і йому. Та в цю мить, несподівано для мене, Ян грюкнув дверцятами, зачиняючи їх, а сам переплигнув через канаву, що тягнулася вздовж шосе. Я встигла тільки побачити, як він кинувся бігти до лісу і вмить зник серед дерев.