Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Чи не цього і ти ждеш від мене: хочеш зустріти Фанні водночас веселу і серйозну, скромну і горду, що в простоті душевній сприймає кожну мить життя і спокійно стає на дорогу всіх молодих дівчат — дорогу довгого й терпеливого чекання, аж поки не діждеться тебе, Яне, якщо того захоче наша доля…

Я підводжуся, беру під пахву свій зшиток і рушаю додому, до наших Сонячних Дзиґарів.

Вже досить пізно. Далекі горби стають фіолетовими, трава виблискує, мов усипана діамантами, і море міниться, леліє там, унизу, біля прибережних скель, ніби величезне попелясто-пурпурове озеро, а вдалині ледь-ледь мріють три кораблі…

Очі мої туманяться, і серце сповнюється безмежною ніжністю до цієї величної й суворої країни, чиєю дитиною я себе з гордістю почуваю.